Діва Млинища - Страница 93

— Минулося? — у нього це вирвалося мимоволі.

— А ти думав, як… Щоби я страдала, ти хотів? Чи й ни хотів такого? — Вона відхилилася, не відійшла, а відхилилася, стала якоюсь перекособоченою. А тоді видихнула. — Прости, що я рано вродилася. Ци ти пізно. Прости бабу гулящу… Ет, що казати… Вже мамка твоя пожалілася, що я приходила з дурістю свею…

— Не пожалілася, але…

— Али розказала, так?

— Так.

— Ну й посмійтеся над бабиськом дурним, як вона сміялася, тико і всього. А мо’ і вже посміялася… Ну й забудь… Нащо тико до мего двору прийшов?

— А ти нащо вийшла?

— Надвір захотілося, то й вийшла. Моя господа, що хочу, те й роблю. Ну, бувай… — руку простягла й одразу забрала. — А хоч — зайди, можу й чарку самограйчику налити. Посиділи б, покалякали. Діти уже спати вкладаються.

— Я вже випив трохи, — сказав Юрій.

— Ясненько — не хоч… А я жінка тепер вільна, совість уже ні перед ким не мучила б, якби й зновика покористувався…

— Нащо ти так, Настуню…

— Настуню… Їден ти так і звав… «Доброго дня, Настуню», культурний. Ще мама покійні… Настунечко, Настусю… Настусю, зара усцюся…

— А Веня хіба ні?

— Де там… Настька хіба. А то — Настюха! Псяюха! Де й навчився так… Нічо… Я звикла…

І вже відштовхнувши, весело, виклично:

— Ех, ни вдалося тибе, дурника аліганцьського, вченого, заполучити… Чом же я про Лесю Федорці ни сказала?.. Може, гляди, і вдалося б надурити… Бо ж внуків хоче твоя мати. Бувай здоровий, студєнт…

«Що ж воно таке?» — думав Юрій.

Простував уже своїм городом. Подумав раптом, що вечір мовби кудись провалюється. Зникає, а довкола суцільна темрява і в тій темряві нічого нема — ні дерев, ні будинків, ні вогників, зір, довколишнього світу взагалі. Він пливе в тій темряві й темрява всередині нього. Щось треба зробити, щоб вибратися з неї, а він… не знає він, що… Покликати когось, себе самого? Себе?

Він спинився перед хлівом. Відчував, що не хочеться вертатися до хати.

Стояв, услухався в тишу.

«А чи не закоханий ти, друже, в Настю? — думка з’явилася, мов несподівана блискавка — тільки сяйнула, але не зникла, не забулася. — Зараз, або вже й давно… Коли приходив, щоб подивитися на неї… Що за химера, що за бридня… Закохатися в жінку, котра має четверо дітей, одне з яких, може, твоє, а може, й ні… Химера… Химера совісті з’явилася? Не вистачає тільки персонального фюрера, щоб пообіцяв звільнити од цієї химери… А власне, в чому проблема? До тебе, здається, немає жодної претензії… Більше того, над тобою сміються, друже…»

На подвір’ї його чекала мама.

— Що, Настя оглашенна перестріла?

— Настя? Чому Настя?

— Ну, я чула неїн голос… А потому ви-те удвох стали говорити…

— Перекинулися кількома словами.

— Не приставала?

— Ні. На себе помиї лила.

— Я ж і кажу — оглашенна. Чи щось друге… Вроді й за Венею не сильно переживала, а щось, певно, таки зтронулося, як сама осталася…

«То, може, то вона таємно любила Веню, — подумав Юрій. — Насміхалася, обдурювала, зраджувала і… і любила…»

Від цієї думки йому стало зимно.

Мовби замість пізньої весни на їхнє подвір’я прийшла осінь.

Йому несподівано захотілося, щоб так не було.

Він… Він ревнує до покійного нещасного простака Вені? Який хвалився колись, як брутально, грубо бере свою жінку.

Юрій зайшов до хати. У передній кімнаті, що правила і за кухню, і батькам за спальню, батько вже лежав на постелі. Юрій підійшов до тумбочки, дістав недопиту пляшку горілки.

— Вип’ємо ще, тату?

— Ти як хоч, а я вже не буду, — сказав батько. — Та й тобі не раджу.

— А я вип’ю…

Налив повну склянку, перехилив.

— Щоб вони згоріли, теї баби, — почув голос батька.

— Синім полум’ям, — Юрій посміхнувся.

У його збаламученій голові зашуміло. Піти, впасти на ліжко й заснути?

«Я не засну, — подумав. — Мій сон блукає десь там, де вона… На пару з її сном…»

За порогом зіткнувся з матір’ю.

— Куди ти?

— Ноги помию.

— Не йди хоч до неї…

— Не бійтеся, не піду.

Але він таки пішов. Вийшов на вулицю. Вікна в першій хаті за їхньою не світилися. Сплять уже сусіди Дзеленьки. І в Настиній хаті у вікнах темрява. Не стала його чекати…

Юрій пройшов до її хвіртки і спинився. Загавкав і стих старий Настин псисько — впізнав сусіда. Юрій присів на лавку біля ворітець. Подумав — чого він ішов, чого прагнув і на що сподівався? У цій хаті живе звичайна сільська жінка. Живе і житиме, як уміє. Має славу гулящої, то й що? Очевидно, що інакшою й не могла бути… Чи могла? Чи ждала якоїсь іншої любові, іншої долі? Його ждала, а він пізно народився? Та що спільного може бути між ними? Один раз тільки й кохалися того вечора. Точніше, два рази на її святковій кофтині.

Що змінив той вечір? І що змінив цей?

Чортова оглашенна варіятка Настя…

Пригадався почутий у студентському гуртожитку анекдот: «Улюблена фраза всіх психіатрів: «Характер не лікуємо»». А хто вилікує його… Який лікар, який священик…

Що ж йому робити…

Невже його притягувала і досі притягує Настина гріховність…

У інституті, як йому здавалося, у нього народжувалося кохання.

Віта… Віточка… Худе дівча з величезними очима. Яке раз якось притулилося, геть як кошеня. Чи песеня?

Разом ходили в інститутський спорткомплекс, тільки він до легкоатлетів, а Віта — на художню гімнастику. Він чекав, доки в неї закінчаться виснажливі тренування.