Діва Млинища - Страница 94

Цієї весни почали цілуватися.

Вперше міцно притулив її худеньке тільце.

Юрій підвів голову. Намацав поглядом Велику Ведмедицю. Далі можна прокласти уявний шлях до Полярної зірки — довкола неї, кажуть, обертається весь Всесвіт. Чи летить до цієї зірочки в незримому польоті. Центр Всесвіту… А може, Полярна то та, крайня, у Великій Ведмедиці… Невже ж для нього центр Всесвіту ця грішна, безпутня жінка? Треба йти додому. Вже досить прохолодно, ще тільки весна, а не літо. Забути дурниці, химери, маячню…

Юрій раптом відчув, як об ногу щось тернулося. Пес, Кабанюра, як його називав Веня. Як же він тут опинився, невже старий через хвіртку перестрибнув? Озирнувся і побачив… побачив Настю, яка стояла, спершись на відчинену хвіртку, в самій лише нічній сорочці.

…Од цієї новини вибухнуло навіть Млинище, яке багато чого перебачило і перечуло на своєму віку.

Юрко Лець, син Потапа і Федори, по-вуличному Карасиків, студент політехнічного інституту, в минулому шкільний відмінник, що закінчив школу мало не з медаллю, мав славу розумника і спортсмена (казали, бігає вельми добре), женився на Насті Круковій. Отій самій шалапутній Насті, що недавно овдовіла, мала четверо дітей (кажуть, не од їдного тико покійного дурника Вені) і мала славу гулящої, як на Млинищі казали, «слабкої на передок» жінки. Федора розказувала, скільки то разів намагалася вправити синові мізки, а ніц не вийшло.

— Причарувала ота заразниця, — зітхала Федора.

Подруги-товарки, хто позаочі, а хто в очі погоджувалися, що обкрутила, обдурила досвідчена баба-вдовиця молодого та ще й гарного і розумного, вченого хлопця. Зорабила, затуманила, то й женила на собі, безсовісна.

Юрій перевівся на заочне відділення і став працювати в колгоспі інженером. Настя сама розказала сусідці Ганні Дзеленчисі, як вона построїла своїх дітисьок і наказала: однині слухатися і поважати дядька Юру ще більше, як слухалися тата Веню, бо інакше получатимуть таких лупнів, що мало не поздається і довго дупи болітимуть.

Потім стала розказувати вже Федорі, що найменшенька, Лесечка, то донька Юркова. Що геть на нього схожа, присяй-Бо.

Юрій поступово втягався в сільське життя. І город обробляв, і косив, і дрова рубав. Люди підсміювалися, а потім перестали. Більше дивувалися. І з того, як на весіллях чи хрестинах сільських називає «пан інженер» свою жінку тико не інакше, як Настунею. І що обоє йдуть вулицею попідручки, як молодеї.

Настя-Настуня незабаром загрубіла і в тридцять вісім літ народила сина, а ще через два роки — дочку.

На запитання, як вони живуть, та ж Дзеленчиха казала, що все як у людей: і сваряться, й миряться, а то бачила, як тая Кручиха бігала за чоловіком по дворі з поліном, а то чула, як він казав, що як подивиться жінка ще на когось там, то ременяки скурає. І ни раз.

— Все як у людей, — сказала Дзеленчиха, — хоть він і грамотний.

— А як він, ну, Юрко, до Настиних дітей ставиться?

На запитання свеї родички і куми Дзеленчиха відповіла:

— Та чого ж, добре, і до Лесечки свеї, і до тих гицелів однаково. Сашик, старший, правда, чєсом огризається. То тут уже йому од Насті перепадає. «Заткни рота, бо без язика застанешся!» — якось чула, як кричєла. Тико ж хлопчисько росте і хтозна що буде, як виросте… Бо ж кажуть, то не Веньчин, а Павлика Рубцьового синок. А той такий, що пальця в рот ни клади. То ще, кумцю, все впереді, може, й корчик дубком вирости. А дубка не вельми нагнеш.

— Ой, поламав собі долю Юрко, — відказала родичка.

— Казали мої покійні бабця — любов зараза з пазюрєми, всюю душу видряпати може.

— Ой, правда, кумцю…

…Десь через рік після одруження Юрій став їздити на роботу на відремонтованому колишньому Веніному мотоциклі.

24. Вітер

У Загорянах на початку двадцять першого століття лютував осінній буревій. Сильний рвучкий вітер шматував садки і тополі, верби та ялини, що росли обіч вулиці. Відламував гілля й дерева тужно стогнали. Вітер бився об стіни, двері й вікна людських осель, і часом здавалося, що він проситься, натомлений і холодний, всередину, хоче, аби його зігріли. Самотньому чоловікові, котрий сидів за столом у хаті, що колись започаткувала так зване «нове село», сільський мікрорайончик, що розрісся до річки і другим боком тягся до озера, було також холодно і незатишно. Останнім часом він рідко палив грубки, звик уже лягати одягненим, а поверх натягати одну, а то й дві теплі ковдри. Так зробить і сьогодні.

Раптом він подумав, що грубку таки б годилося розпалити. Бо сьогодні має неодмінно прийти, якось добратися крізь цей вітер і холод Оленка, якій, певно, такого вечора там особливо холодно. Там, на могилках, які також, ще більше, ніж його хату, шматує цей вітер, цей буревій. А ще Оленка має привітати його з днем ангела, іменинами, бо ж учора, певно, забула. Вони сядуть обоє біля грубки, у якій потріскуватимуть дрова, й дивитимуться на язички полум’я. Так сиділи не раз, обоє любили так сидіти, просто сидіти і мовчати. Слова, які народжувалися на цих вечірніх посиденьках, при вогню, були особливими, теплими, зігрітими — і вогнем, схожими на казкові істоти червоними язичками («Дивись — по грубці біжить саламандра», — казала Оленка), і їхньою загадковістю й таємничістю, дивною вечірньою аурою. Вони сядуть біля вогню і розповідатимуть, розповідатимуть про те, що обоє знали і мовби не знали, розповідатимуть і згадуватимуть.

«Ну от, пане вчителю, ти вже готовенький до такої міри, що здатен повірити, ніби до тебе може прийти мертва жінка, мертва дружина», — подумав і здалося, що гіркота цієї думки розливається по всьому тілу.