— А Веня?
— Що Веня? У Вені стакан у жмені. Нагльокався вже, от-от мордяку в тарілку встромить. Хоч стати чоловіком? Хочеш, хочеш, я вже чуствую…
Настя скинула кофтину, жбурнула на пахучу траву й потягнула на неї за собою і Юрка.
Вона таки зробила того вечора його чоловіком — взяла раз, і другий, вміло, шепочучи брутальні слова. Юрій знав про її гулящість, недобру славу, сусід Дмитро, на два роки старший, хвалився, що мав неї прямо у її клуні, та в нього й на думку ніколи не спало мати її, скористатися слабкістю цієї жінки. Котру знав з раннього дитинства, на очах якої виріс.
Але до якої придивлявся, колись ще, підлітком, з якимось особливим інтересом.
Гріховним?..
Чоловічим?..
Іноді щось тягло заглянути на сусідське подвір’я.
— Давай допоможу, — сказала вона, і він відчув руки, що враз потепліли, нижче живота. — Бідна дитина… Горенько моє…
Відчув пекучий сором, коли вертався на подвір’я, повне музики й танцюючих тіл, коли сідав за стіл, за яким дивився геть посоловілими очима Веня, законний чоловік Насті. Вона ж поводилася, мов нічого не трапилося, сиділа тільки в платті, бо ж кофтина була вимазана, весело сміялася та першою завела старовинну пісню про рекрута, котрого забирають ой, до війська, в сторононьку, і на службу, й на війноньку.
Наче наганяла жалю.
Мовби хотіла спеціально нагнати на нього жалю за розлукою з рідним домом, з усім, до чого звик, біля чого виріс і… І за нею самою?.. Виводила про те, як наливають срібну чарочку рідна мати, молодичка ще й шинкарочка.
Він раптом почув тихі слова, сказані наостанок, перед тим, як підвелися із землі:
— Я ж давно тебе люблю, дурний хлопчиську… Давно про те, що сталося, мріяла… Суди, як хочеш…
Тоді не повірив, тільки здивувався, а тепер… Здивувався… Як чоловік?
«А тепер?» — Юрій думає те саме наприкінці весни, через три з половиною роки після тих пам’ятних проводин.
Він так само йде городом, «провітрюючись». Ось і рівчак, якого скоро не буде. А може, й буде, меліорація не все з’їдає. Лужок перед полем. Трава, на якій вони кохалися. Тільки тепер нова. Сповнена весняного буяння.
«Що це значить?» — Юрій питає самого себе і сам же відповідає: «А нічого не значить. Нічогісінько. Гулящій, аморальній жінці забажалося попробувати незайманого сусіда, от і все. А тут ще й самогонки пийнула. Чоловік за столом куняє…»
Він казав сам собі й раптом прийшла інша думка. Згадалися оті слова про любов. Може, він щось не знає… Важливе й сокровенне. Не знає про жінок, про любов, про таїну людських почуттів. Хоч багато чого знає про машини, а закінчивши політехнічний інститут, мріє стати не тільки добрим інженером, але й винахідником.
«Дідько візьми, над чим я мучусь…»
Юрій провів поглядом по рядку крайніх сільських осель. Звідси вікон дому, де жила Настя, не видно.
Раптом відчув, що хочеться побачити.
Несподівано, неусвідомлено відчув.
Мов блискавка пронизала весняний вечір.
Він потюпав уздовж рівчака. Рівчака, якого не буде, чи буде? А він буде?
Звісно, після того вечора ще не раз бачив сусідку.
Найперше, як приїхав у десятиденну відпустку під час армійської служби. Зустрів Настю на вулиці.
— Боже, який красунчик!
Очі начеб глузливі, але й радісні. Й захоплені. Чи закохані? Про те вже думає зараз…
— Ти, звісно, до нас не зайдеш?
— Ні, — каже він. — Не зайду.
«І ти знаєш чому», — думає.
— Бідний хлопчик, — вона майже як тоді ввечері. — А в мене дитина ще одна з’явилася. Дівчинка.
— Я знаю, — каже він. — Вітаю. Хай росте здорова.
— Дєкую. — І порух вбік, і перехід голосу в стишений, майже шепіт. — Знаєш, на кого схожа?
— Що ти хочеш цим сказати? — не впізнає свого, начеб враз подерев’янілого голосу.
— Нічого, любий. Нічогісінько. Лесею, Лесунею назвали. На Веньку й схожа. А ти думав що? Ха-ха-ха!
Дзвінкий сміх розсипався по вулиці. Настя пішла. Метнула подолом і зникла, наче вихор.
І тоді, й коли вернувся після служби, боявся побачити Настину доньку. Побачив на вечірці, яку батьки влаштували з нагоди його повернення. Настя і Веня прибули з малою. Очі ніби його… Та хіба мало темно-сірих, мовби волошкових, очей. І ніс… А що ніс? Ніс як ніс. Дурниці. Але точно, не на Веню схожа дівчинка. Ат, чим він забиває собі голову, чим переймається. Хоча строком підходить — Леся, дізнається він, з’явилася на світ на початку серпня, на Іллю, а вечірка і його гріхопадіння сталися на початку листопада.
Уникав дивитися Вені в очі. Подумав: «А Настя… Звикла? До чого…»
Тепер вікна в її хаті світилися.
І тут Юрій побачив людську, жіночу фігурку збоку від сараю, якраз навпроти освітленого вікна. Стояла підсвічена, і на мить здалося, неначе просвічена, пронизана тим світлом. Зіткана з нього сама.
Настя?..
«А кому ж іще бути?» — Юрій повернувся й став повертатися уздовж рівчака назад.
— Юро! Юрчику!
Крик наздогнав уже на підході до їхнього городу. Розпачливий, мовби хто різав жінку. Йому навіть здалося — ось оглянеться й побачить, як Настя біжить, вся охоплена вогнем, живий палаючий факел. Спинився, став ждати. Не оглянувся. Та вона не підбігла, а підійшла. Тихо і… якось мовби скрадливо. Ледве почув, а швидше відчув ходу. Тоді нарешті повернув голову.
— Привіт, втікаче-боягузе, — сказала Настя. — Прийшов, щоб постояти і дати дьору? Нащо? Жінки злякався? А ще в армії був! Не бійся, не кусатиму і не ґвалтуватиму. Студент! — І по короткій паузі: — Що налетіло, те минулося. Як вітер серед поля.