Діва Млинища - Страница 43

Одним словом, охочих брати таку, чи йти в приймаки, не було. Спершу й Матвій відкинув навіть саму думку поєднатися з Лапущиковою Мариською. Уявити свею жінкою цю сухоребру й придурочну не міг.

Проте минав час і якось на вулиці він зустрів Марисю (в селі по-різному казали, як її звати, — одні, що Маруська, другі, що Марина), зустрів і…

Марися йшла навстріч, хилитаючись, мовби од вітру, посміхалася, але, як завважив Матвій, не дурнувато, а начеб приязно, до чогось заохочуючи. І як порівнялася, промовила голосом тихим, що раптом огорнув чимось лагідним і теплим:

— Доброго здоровля, дядечку Матвієчку.

— Здорова була, — відповів Матвій. — То ти мине знаєш?

— А чом би й нє? Хіба ми не з їдного кутка?

Сказала — й вулицею покотився легенький смішок, а вона подибцяла собі далі, сором’язливо опустивши очі. Та без пальця в роті.

Матвій подивився їй услід і вперше подумав, що, може, то й справді був би вихід.

За місяця півтора він перейшов місток через Мережку. Там на частині Млинища, підкутку, як казали в селі, й яка називалася Заріччям, знаходилося зо два десятки хат. Купріян Лапущик жив скраю, геть на краю Заріччя, Млинища і Загорян, у хаті під невеличкою гіркою. Матвій подумав, що, звісно, спершу ліпше було переговорити з самою Марисею, та зійде й так, піде ва-банк, як поляки мовлять.

Старий Купріян глипнув на прийшлого неприязно, хоч і не без цікавості. У цій крайній домі гості були нечастими.

— Земельки меї захотілося? — Купріян зиркнув уже майже презирливо, коли Матвій виклав, що хоче найближчої неділі заслати сватів. — І до господарки, певно, приглєнувся? Ну, правду ж кажу?

Матвій відчув, як у нього засвербіли руки.

«Стара пика», — подумав злісно, проте його злість адресувалася не тільки господарю, а й самому собі.

— Чом ви-те, дєдьку, думаїте, що ваша дочка ніц не варта? — Матвій намагався говорити спокійно.

— Чого вона варта, те я їден, може, тико й знаю, — сказав Лапущик. — А те, чого ни знаю, зара в самої Марисі спитаємо.

Він устав, одчинив бокове вікно з того місця, де сиділи, гукнув:

— А йди-но сюди, Марисю! Та швидше. Діло на цілих сто злотих є. А мо’ й більше.

Марися зайшла до хати з тим же засунутим пальцем у роті (на вулиці, пригадав Матвій, не було такого), вийняла пальця, сказала незадоволено:

— Я ж коло курей поралася. Бульбу варену їм кришила.

І тоді й Матвія помітила:

— Ой, здоровлячка тобі, Матвійку.

— Здорова була, — сказав Матвій.

— Сідай коло нас, — звелів Купріян і, витримавши мовчанку: — Тут діло таке, що цей чоловік сватати тибе надумав. Що скажеш?

Марися зирнула недовірливо, а тоді сплеснула руками.

— Тож мині тамтої ночі капуста снилася! І ни квашена, а свіжа. Ой, царство небесне в Матінки Божої на призьбі… Отаке до капусти…

«Видать, вона прикидається дурною», — подумав Матвій, і раптом йому стало легше на душі.

— Пуйду, пуйду, Матвійку, за тебе, — сказала Марися. — Ів, як пуйду… Побіжу…

Матвій гикнув і сплюнув.

Через два місяці по невеличкім весіллі Матвій перебрався до хати під горою. Хто в Млинищі переговорював, а хто й казав, знаючи добре його старшого брата, що з безвиході й ни на таке пуйдеш.

Усе ж Матвій, як ни старався, а полюбити Марисю не зміг. Першої ж шлюбної ночі, коли таки добре випив, намагався підступитися до законної жінки, Марися влаштувала неабиякий концерт, відбивалася руками й ногами, дерлася кігтями, репетувала, що в неї ще піст ни кінчився і оно дєдьки пуд окнами стоять. Матвій таки надавав їй по мордасах, днів п’єть-шість слід лишався, по тому вона роздягатися сама взялася, ображено, як дитина, схлипуючи, та в Матвія вже вся охота пропала. По тій оказії стала тихою, як миша під помелом, і слухняною, запобігала і готова була небо до чоловіка прихилити. Та Матвієві чогось здавалося, що от-от побачить на Марусиних тонких устах глузливу усмішку. Тої першої ночі, коли було тесть поткнувся та щось пояснювати почав, Матвій просто виштовхав його. А далі, як за дочку заступався, то міг і йому боки нам’яти. Ставав Матвій дедалі злішим, бо відчував, яку ото утяв дурницю. Чув глузування поза спиною — на вулиці, як у поле виходив, — і від того стискав п’ястуки та зганяв злість на Марисі.

Та коли поскаржився Купріян у гміну і явився поліціянт, Марися мовила, то батько все вигадує, бо затаїв злобу на Матвія, а вона любить свого чоловіченька. Так сказала — «чоловіченька». А от що синяки, то з драбини впала.

Купріян глянув на дочку осовіло, наче випив із півлітра «Виборової», хоч і зранку, і вчора, і позавчора ріски горілчаної в роті не мав.

Гаркнув з усієї сили:

— Щоб ви-те погоріли обоє!

І рушив з хати, а за ним і поліціянт. Марися ж опустилася на коліна й почала обіймати чоловікові ноги, примовляючи:

— Я тибе никому ни оддам, ни бійся.

Матвію захотілося погладити жінку по голові, та він вирвався, і тоже гаркнув, хоч і без злості:

— Дурний тибе піп хрестив, ногавиці не спустив, — та й собі вийшов.

Після того випадку між Матвієм і Марисею стосунки потепліли, а от зять із тестем постійно й далі гризлися. Купріян по-своєму любив і жалів нещасну дочку і потай мріяв, аби їй у житті трапився такий чоловік, який полюбив би нищасницю, хай ни за розум і красу, яких ни було, а за добре щире серце, відкритість душі, ту беззахисність перед світом, од якої плакати хтілося. У Матвія ж, бачив Купріян, не водилося за душею ничого, крім хіба мідного гроша співчуття та поблажливості. І од того Купріян супився, смалив свій бакун і гасив внутрішнє роздратування злістю на зятя, дочку, що так легко дала згоду на заміжжя, на коневі, корові й навіть кішці. Мав надію, що ставлення й поведінка Матвія змінилися б з появою дітей, особливо, якби народився син. Та минав рік, другий, третій, четвертий, а дитина не з’являлася. Тут злився Купріян, злився й Матвій. Мало, що женився на каліці, блаженній, а й дитину йому принести ни може. У тому, що ніяк жінка його не загрубіє, Матвій звинувачував свою безталанну, ні на що ни здатну поторочку, незадоволення висловлював грубим словом і кулаками.