Діва Млинища - Страница 42

За ці дні не раз питав Остап, як там Тетянка. Мати навідувалася до них, то сказала, що хорує, ледь жива, в жарі великому, ще більше, ніж він, кашляє. І, помовчавши, що вельми сердиті батьки Тетянчині, вважають, що він винен у тій біді, про ніяке весіллє типер і мови не може бути, як дочка виживе.

Прикро стало Остапові. Сам на себе злився. А як на ноги звівся, рішив таки навідатися. Будь що буде. Мати спекли пирогів з маком, то взяв за гостинця.

Ну, надворі Якилина, мати Тетянчина, накинулася — нащо прийшов, і без тибе тоскно, слаба-слабуща дочка, нащо було до тих панів пхатися. Все ж, повагавшись, Остап рішуче проказав, що Тетянку мусить побачити. Нима такого права в них, щоб ни пускати. Якилина таки одступилася.

Його наречена, яку тепер мовби забирали од нього, лежала на ліжкові геть бліда, помарніла. Як ступив до хати, привітався, тільки й прошелестіла:

— Нащо прийшов?

— А, певно, нащо? — спробувала втрутитися Якилина, та Остап так зиркнув на неї, що після його слів «Лишіть нас удвох» таки позадкувала з хати.

Остап присів на лавку, подивився на змарнілу, висохлу дівчину.

— Як ти? — спитав. — Кепсько? Болить?

— Як бачиш, — ледь почув її слова.

— Бачу, — сказав з натугою.

По довгій мовчанці Тетянка й вимовила, що ни тре було йому приходити, що вона його ні в чім не винить, що сталося, те сталося, тико не бути їм типерка разом, у неї перед очима весь час та смердюча яма стоїть і вони в тій ямі, тоже смердючі, огидні. А то приснилося, що він скидає неї в ту яму.

— Тетянко, що ти, то ж сон.

— То й що?.. Він уже ни забудиться…

Остап не знав, що сказати.

Сидів і думав, що вперше слова втікають. І найдалі ті, які найбільше шукає.

Там, у ямі, він думав, і вдома — як то все забути?

Тепер знав — тре забувати.

— Ни бачив тую Діву ще?

Тетянка спитала якось так — в’їдливо, мовби Діва, з’ява якої порятувала їх, заслуговувала осуду, а може, й була схожа на ту пані. Пані графиню.

— Нє, — сказав. — Я тико сьогодні вперше на вулицю вийшов за цеї дні.

— То йди пошукай неї, — сказала Тетянка й одвернулася.

Остап сидів і думав, що потрібних слів нема, а які-небудь, аби щось сказати, промовляти не хочеться. Виходило, що тая графиня перемогла. І їх, і їхню любов.

Підвівся, кашлянув. Потупцяв на місці. Врешті вимовив:

— То я пуйшов. Виздоровлєй. Прости.

Вже коло дверей почув тихий, слабкий голос:

— Остапе… Не йди.

13. Матвієва земля

Матвій Терещук ніколи не бачив свого батька Остапа. З пізнішої розповіді матері Тетяни дізнався, що батько наприкінці літа штирнайцятого року був забраний до царської армії, а через пару місяців, «десь пусля Дмитра, а може, й Михайла», як казали мати, прийшла бомажка, що солдат — рядовий Терещук Остап Антонович — зложив голову «за веру, царя и отечество». Мама Тетяна лишилася вдовою з п’ятьма дітьми — двоє дочок і троє синів. Сама й давала їм раду, хоч на вдовине обійстя було чимало охочих — Терещуки-Рекрути мали добре хазяйство, яке Остап успадкував од покійного Антона, ще й примножив, та й Тетяна у сорок літ виглядала ще контетною жінкою. Рішила Тетяна сама дати всьому лад — і сім’ї, й господарці — бо чужий чоловік він і є чужий, а вона своїх діток вельми любила. Дочки вдалися вродливими й розумними, тож одну за одною повидавала замуж, тим більше, що й приданого не шкодувала. Син Онисим у приймаки пішов. Син Митро тоже женився, жінку взяв собі роботящу та на язик гостру, вже через рік по весіллі в хаті з’явився внук, а через рік внучка, затим ще внук. При цій сімейці й підростав Матвій, і було йому ни вельми солодко. Робота його не лякала, тривожило інше. Ще як був підлітком, то Митро заявив, що хай ни надіється, хазяйства він ділити ни стане, а Митрова жінка Панаска прозоро додала, що двом невісткам в одній хаті буде тісно. Мати останнім часом хорувала, та вони й ни вельми на неї зважєли. Мав Матвій надію на військову службу, а там уже, вернувшись, долю визначив би, та до Війська Польського його не взяли, знайшли якийсь ґандж ув очах, сказали, що на курячу сліпоту схоже. І правда, очі у Матвія з настанням темряви геть сліпли, нічогісінько не бачив. Через років три, після того, як баба Настя якихось крапель дала і наказала, що більше чорниць тре їсти, пройшло. Та то сталося пізніше. А вже треба було долю визначати, та як? Мав було дівчину, проте застереження, щоб не смів приводити ще одну невістку, спиняло, й доки вагався — гинчий, Трохим Якубовський з Чинбарів, посватав, а Василина й рушники подала.

— А чом би тобі, братику, в приймаки ни піти?

Слова ці сказані вже були не вперше. Досі Матвій то віджартовувався, то навіть спробував піти навкулачки. І дарма, бо старший брат виявився сильнішим.

Тепер же, почувши слова, що вже набивали оскомину, промовив зло і насмішкувато:

— То, може, й порадиш — до кого?

— А чом би й нє, — Митро стояв з сокирою в дужих руках і його усмішка у відповідь, здавалося, заграла на лезі. — От хотя би до Лапущика. Господарка в нього не з останніх. А загнеться старий — тобі все й останеться.

— Що?

Матвій кинувся на брата, той вдарив обухом по руці. Засичав од болю, мусив одступити.

Старий Лапущик дістав своє прозвисько за те, що колись, у молодості, був до дівчат вельми охочий, ни одну справді лапав, та склалося, що лишився старим парубком і женився вже, коли за тридцятник літа добряче похилилися. Жінку обрав, правда, на літ десять молодшу за себе, та, як у селі казали, швидко заїздив, більше роботою й кулаками, ніж у ліжку, і лишився сам з двома доньками-підлітками. Старшу оддав замуж, ледь сімнадцятий минув, а от молодша… Менша Лапущикова дочка вдалася і невродлива, і на розум не багата. З дитинства, як ходила з пальцем, засунутим до рота, та так та звичка й лишилася. Майже не розкривала на мову рота, а як щось казала, то до купи рідко складалося. Могла, йдучи селом, прямо під чиїмось тином, на вулиці, сісти справляти нужду. Лице видалося таким, про яке кажуть, що сокирою витесане, до того ж виросла худа-худюща, і сусіди переговорювали, що, певне, Лапущик на їднех помиях дочку тримає та лушпинні з бульби.