Діва Млинища - Страница 44

Марися за ці кілька років перетворилася на його покірну служку, більше того — рабиню. Вона помагала, як могла, в роботі, навчилася варити їсти (раніш те робив батько). Вона мовчки зносила побої й посміхалася на кожні, хоч трохи добрі, чоловікові півсловечка, навіть позирк.

Матвій же відкрив у собі незбориму прихильність, більше того — пристрасть до землі. Ті п’ять моргів, які дісталися йому від тестя (а для поліських Загорян то було не абищо) він обробляв, доглядав, леліяв з любов’ю, яка виростала, як стебло жита пізньої весни й раннього літа. Усе на полі в нього мало бути розпушене, розроблене, доглянуте, виполоте, якщо якась грудка випадала на дорогу чи стежку, він підбирав і укладав її назад, на поле, ще й дивився, чи рівно лежить. На полі, навіть коли закінчив збирати урожай, пропадав з рання до смеркання. Народилася думка прикупити ще хоч моржок і він почав заробляти на то гроші. Якось у місті на базарі почув, що є міські пани, котрі укладають з хлопами угоди на вирощування певних культур — кормових буряків, цибулі, гороху. Він розшукав такого чоловіка, уклав угоду й навесні купив п’ять мішків димки. Восени в кишені мав триста злотих, на двісті більше, ніж заплатив за насіння. З буряками, правда, на другий рік не вийшло, та Матвій знав — тре шукати, й вигода прийде.

Земля в них була бідна, жито родило щонайбільше сімдесят пудів з гектара. Матвій чув, що десь там, на півдні є земля багатша, яку можна ножем різати, як масло, і вона не розсипається. Йому захотілося побачити таку землю. Щоб поїхати хурманкою, тре було витрачати дорогоцінний час, а в поїзді — гроші. Якось почув, що збираються паломники, щоб іти до Почаєва, в тамтешню лавру. Тільки харчі за свій рахунок. Стояла осінь, урожай був зібраний, то чого б не піти — вирішив Матвій. Піший перехід, який тривав півтора місяця, був для Матвія особливим. Баби й чоловіки (жінок було більше) дорогою заходили в церкви й монастирі, а він, де міг, відлучався, йшов за село чи на край містечка, пробував землю, брав на долоню, розтирав, нюхав. І чим далі йшов на південь, відчував — земля ліпшала, маснішала. Насипав трохи в торбину, яку ніс за плечима, й вертався до церкви. Раз навіть відстав од своїх, то мусив цілий день доганяти. Зате додому приніс хоч і невеликий, али мішок зовсім іншої землі. Висипав на поле, не скраю, всередині, аби хто не побачив, що земля інша, та не забрав, і довго стояв, думав, що й Бог буває несправедливим, раз дає людям у різних краях неоднакову землю.

Повним господарем своєї землі Матвій несподівано став уже, як прийшли совєти. Навесні сорокового року вкотре посварився з тестем та добре намняв йому боки. Та, видно, невдало, перестарався (хоча хтозна, мо’ й на ліпше вийшло), бо тесть почав скаржитися на біль у правому, а потім лівому боці, проклинав, казав, що, певно, поодбивав бочки. Невдовзі став виливати червону сечу, страшенно мучився, коли тре було випорожнитися.

Якось, коли осталися удвох у хаті, Купріян сказав майже спокійно та з притиском, од якого слова скрипіли, мов жорна:

— Тре було б тибе, харцизяку, таки посадити. Хтів міліціянтам їхнім заявити, то не поляки, ни стали б монькатися, червоні тибе б швидко до свого Сибєру запроторили б, у нех із законом строго, за вредітельство людині їден притирк — тюрма.

Помовчав, дивлячись, яке враження справили його слова на зятя. Матвій стояв із закам’янілим лицем, тилько скули ходили.

Купріян зітхнув, пововтузився на лежанці, з якої вже рідко і вставав, і продовжив:

— Тре, ой тре було б тибе посадити. Хай би чирвоних вошей погодував, мо’ б полюднішав. Тико ж тибе до білих ведмедів повезуть, а я, чую, що всеїдно вже на ноги не зведуся, умру, то Мариська сама зостанеться. Пропаде вона, ой, пропаде. Хай вже, живи, Господь тобі суддя, а ни Купріян.

— Дєкую і за те, що дозволяєте хоть жити, — глумливо одказав Матвій.

Тесть оддав Богу душу восени, намучившись і застогнавшись, на його похоронах Марися всю дорогу промовляла, як заведена, їдне слово:

— Таточку, таточку, таточку, ой, таточку…

Матвієві ж вона сказала:

— Молитимуся, аби він до тибе типеречки ни приходив. Таточко моцний, він із могили вилізти може…

— І коли ти вже порозумнішаєш! — Матвій сплюнув на дорогу і вийшов, щоб ни вдарити дурну бабу.

За місяць по тому він дізнався, що набирають охочих поїхати десь у південну степову Україну, подивитися, як то там добре люди живуть і господарюють у тих їхніх колхозах. Матвій рушив до сільради й почав просити голову, що й він хоче поїхати, подивитися.

— Беремо бідних, майбутніх колхозників, а ти — як ни куркуль, то підкуркульник, — суворо сказав голова Степан Семенаха, колишній капезеушник. — Нащо воно тобі.

— Тре, — одказав Матвій. — Вельми тре. Я, може, тоже хочу побачити щасливу жизню. Мо’ й собі до вас пристану. Возьміте…

Він таки упросив записати його на ту поїздку, приніс голові літрову банку сметани та добрий шмат сала. І таки поїхав, і про тую поїздку написала районна газета, і було там сказано, що виявив бажання ознайомитися з радісним колгоспним життям навіть багатий селянин Матвій Терещук, а побачене змінило його свідомість.

— То навряд, — буркнув Матвій, коли йому прочитали тую замітку.

Їздив-бо він зувсім для гинчого — подивитися на тамтешню землю, на той багатий чорнозем, про який чув. Чорнозем, густий шмат землі, якого взяв до рук, вразив своєю масністю, такою досконалою, що Матвієві аж душно стало. Подумав, що люди тут у золоті повинні ходити, у молоці купатися, а доми оно які незавидні, гірші, як у них. Як їхали поїздом, крізь вікно дивився, як потім вийшов за село, дух захоплювало — скільки ж землі в тому степу, і ни тобі болітця, ни корчів, ни лісу, усе земля та й земля. Багата, тлуста. Він таки привіз торбинку, хай і невеличку, «щасливого добра», як подумки назвав ту землю. Висипав перед самісіньким вікном, щоби бачити, як вранці встає.