Діва Млинища - Страница 98

Спроби заговорити закінчувалися нічим. На запитання відповідала ввічливим, наче й не холодним, але неприховано байдужим голосом. Слова наче ковзали по склу чи льоду.

У Вільшанах був споруджений невеличкий будиночок для вчителів і працівників місцевого медпункту. Це була така собі хатинка з коридором навпроти входу, по обидва боки якого розташувалися по чотири кімнати. Семеро з них були житловими, а восьма правила за спільну кухню. У цьому будиночку, як і ще п’ятеро вчителів, жили Віолетта й Олександр.

Він знав, що Віолетта приходить після уроків і зачиняється у своїй кімнатці. Тільки під вечір вирушає на коротку прогулянку сільською вулицею до лісу.

Спершу він якось постукав у її двері.

— Не зачинено, — почув.

У кімнатці стояла невеличка шафочка, стіл коло вікна, біля якого один-єдиний стілець, біля іншої стіни — ліжко. Вона сиділа за столом і читала книжку. Вона не повернула навіть голови. Він стояв і відчував, як наростає бажання вирвати цю книжку з рук, жбурнути на підлогу або за вікно, а саму господиню цієї бідної оселі добряче струсонути.

Врешті-решт вона промовила, не повертаючи голови:

— Кажіть.

— Є таке поняття, як ввічливість, — сказав він.

Вона повернулася. Глянула з неприхованою іронією.

— Безумовно. Але я читаю. Книжку, яка мені цікава. А ви прийшли, очевидно, ближче познайомитися. Проте такого бажання я не маю. От і все. Чи ви хотіли щось позичити? Тільки не брешіть, терпіти цього не можу.

Треба було повернутися й піти. Але щось заважало це зробити.

— Я справді хотів би якось законтактувати, — зрештою сказав.

— Навіщо? Судячи з того, що в суботу одразу після уроків ви зникаєте, вам є до кого їздити. Якщо ж ваш благородний порив стосується моєї поведінки, то це моя особиста справа. Можу тільки сказати, що колись було таке поняття, як заслання. А може, й зараз є. Я себе заслала в ці Вільшани. Хочете знати, чому?

— Хочу, — сказав Сашко.

— Якщо вже так хочете, то це звичайне покарання. Самої себе. Так. Можете вважати мене ненормальною. Я мала необережність повірити одній людині. Як ви, певно, здогадуєтеся — чоловікові. Повірити до такої міри, що віддати йому тіло й душу. Він виявився банальним негідником, який просто покористувався тим та іншим. Постає питання — як я, відмінниця й інтелектуалка, могла не розпізнати в ньому негідника? То хіба за це не варто було покарати?

«Ти просто була закохана, дівчино, — хотілося сказати Сашкові. — Закохалася й обпеклася».

Натомість він промовив:

— І скільки ж триватиме це ваше заслання?

— Не знаю, — сказала вона. — Може, й довічно. Мені здається, у вироку написано — без права помилування.

Вона, як і перше, вимовила ці слова монотонно, трохи іронічно, ніби байдуже, але з ледь помітним притиском.

І раптом йому стало не тільки неймовірно шкода її, цю нещасну дівулю, але й весело. Наче хто звалив з пліч цілий, наповнений бульбою чи камінням, мішок.

— Яка ви зануда, — сказав. — Зануда і неймовірна гордячка. Чемпіон по гордині.

— Та як ви смієте, — почала було вона. — Як ви…

— Вважайте, що я прокурор з вашого трибуналу… Прокурор шкодує, що вас так мало, так ліберально засудили. За любов, як правило, карають каторжними роботами. Чи, може, в цій шафі сховані ваші кайдани? Я вимагаю, щоб ви їх одягли. Негайно. І носили весь час.

— А ви просто хотіли б зі мною переспати… Хоча, напевне ж, маєте в своєму селі дівчинку…

«Ось і перший твій інтерес до життя, голубонько», — подумав Сашко.

Але то був тільки вогник її інтересу. Бажання порятувати її — од зневіри в людей, од гордині, від самотності — мовби підштовхнуло до неї. Оленку… Оленку він за ці роки, здавалося, вивчив до найменшої краплини, а віднедавна — й до найменшої частини її тіла. До найменшої родимочки на цьому тілі.

Тут життя піднесло дівчину-загадку. Жінку-загадку. Він навіть не підозрював, що то водночас вміло розставлена пастка.

Наступної суботи він уперше не поїхав у Загоряни. Вони вперше пішли до зимового лісу. Він уперше побачив, як Віолетта сміється, граючись у сніжки.

Цю історію можна розказувати довго, день за днем, крок за кроком. Історію його захоплення іншою жінкою. Можна назвати історією його зради. Чи затьмарення. Можна коротко — на початку літа, у червні, таки було весілля. Точніше, скромна вечеря в тому ж гуртожитку. Двох учителів — Віолетти Софронівни й Олександра Васильовича. За день перед тим дійством вона розклала перед ним на ліжкові й столі всі свої червоні сукні.

Спитала:

— Яку ти хочеш, щоб я одягла на вечірку?

Він повагався, озирнув її багатство.

— Ось цю… Але я досі не знаю…

— Чому я ношу тільки червоне? У мене, як ти, сподіваюсь, помітив, — і комбінашки червоні. Я знаю, що мене прозивають червоного гідрою… Тож у цьому щось є…

— То чому?

Вона всміхнулася. Усмішка була не іронічною, а на диво беззахисною.

— Якби я знала… Червона Віола… Божевільна Віола…

І кинулася, почала пристрасно його обціловувати. Вся дрижала.

Була й зустріч з Оленкою. В Загорянах. Її великі очі. Біль, що вихлюпувався з них.

— Що сталося, Сашуню? Ти розлюбив?

— Н-ні…

Чому він це сказав? Справді, не розлюбив… Ось вона поруч. Ось… Так само бажана.

— То в чому річ?

— Я… Я одружився…

— Не розлюбив і одружився… Ти сволота чи нещасний чоловік? Мовчиш?..

Десь наче здалеку прийшло дивне, чуже слово… З якоїсь недавно прочитаної новели. Яке означало…