Діва Млинища - Страница 97

— Ти йдеш, як рубаєш…

— Як це?

— А отак… Розмашисто. І взагалі… Ти все робиш найкраще. Весняно…

Весняно…

Та зима принесла радість — вони нарешті пізнали одне одного. Фізично. В її гуртожитку, під час вихідних, коли подружки по кімнаті роз’їхалися по селах. Вони теж їздили обоє, але навесні чи восени, коли тре було садити й копати картоплю, на свята. А то були просто вихідні наприкінці зими. Невдовзі після зимових канікул, коли вона їздила додому, в Загоряни, а він мусив працювати.

Півтора дня розкошування, коли навіть не виходили з кімнати…

А навесні йому вручили повістку на армійську комісію. А потім і про сам призов.

— Що ж це таке? — журилася Оленка.

— Відслужу й вернуся.

— Але ж тепер… Цілих три роки…

— Всього три роки.

— А твоє навчання?

— Поступлю на заочний. Тільки і всього. Будемо разом, любонько.

Так він і зробив. Але не через три, а чотири роки. Бо коли вернувся зі служби і поступив на заочне, на заочному відділенні сказали, що бажано працювати за спеціальністю, інакше можуть відрахувати. В їхньому районі посада вчителя історії виявилася в невеличкому селі Вільшани, де була восьмирічна школа.

Оленка якраз отримала диплома. Вільної посади українського філолога в Загорянах теж не було і вона поїхала вчителювати в інше село їхнього району.

Вони домовилися зустрічатися, звісно, у вихідні в Загорянах. Весілля мало бути на початку червня. Перебравши можливі варіанти — осінь, зима, весна — спинилися на початку літа. Оленці найбільше подобався цей час, коли щойно відбуяла весна, листя на деревах ще молоде, мовби прозоро-зелене, а не тьмяно-зелене (так вона казала), коли в повітрі починає пахнути майбутнім п’янким липовим цвітом.

Весілля було, точніше, скромна вчительська вечірка. Тільки наречену звали не Оленка, а Віола. По-вчительськи — Віолетта Софронівна. Незвичне ім’я в неї і в її батька. Коли приїхав у Вільшани і познайомився з колегами, яких тут було півтора десятка, про вчительку хімії і біології дізнався тільки, що вона закінчила столичний педінститут, сама вибрала їхню область, учителює у Вільшанах вже три роки. Ні з ким не дружить, не товаришує, нікому не відкриває душу. Приходила рівно за п’ять хвилин до початку уроків. На перервах сідала біля вікна з книжкою в руках. Через кілька тижнів упевнився — то була художня література, переважно зарубіжна і російська класика. Діккенс, Бальзак, Флобер, Джек Лондон, Толстой, Достоєвський…

«Стандартний набір», — подумав.

Що вона встигала прочитати за десять чи п’ятнадцять хвилин? Як можна так читати? Він, коли читав якийсь художній твір (втім, як і Оленка), захоплювався, читав запоєм, не міг відірватися, доки не дочитає. Чи вона тільки дивилася на сторінки тих книжок і думала про щось своє? Якось він придивився і підрахував, що за десять хвилин вона прочитала чотири сторінки.

Прочитала?

Ні, вона не прикидалася, а читала.

На уроках у неї, розповідали інші вчительки, в класі завжди стояла дика тиша — чути, як муха пролетить. Казали — Віолетта Софронівна одразу попереджає учнів, що за шум на уроках і порушення дисципліни каратиме. Безпощадно. Доки не доб’ється зразкового порядку. І добивалася. Порушникам дисципліни безпощадно ставила двійки. Силу її руки і лінійки в тій руці відчули найбільші вільшанські хулігани. Звук її різкого голосу наганяв на дітей дивний паралізуючий страх. З нею намагався проводити бесіди директор.

Вона сказала:

— Тимофію Андрійовичу, заспокойтеся, будь ласка. Я знаю, що бити — це антипедагогічно. На жаль, слова до них, до їхньої зовсім не налаштованої на навчання свідомості, не доходять. Зрештою, я вимагаю тільки елементарного — тиші, коли я викладаю чергову тему уроку, й елементарної поваги до вчителя. І до самих себе, тобто тієї ж тиші й уваги, коли хтось із них відповідає. Якщо це буде, я навіть пальцем їх не зачеплю.

На момент появи Олександра у Вільшанах дисципліна була наведена, і на уроках Віолетти Софронівни завжди стояла гробова тиша. Учні ставилися до тих уроків, як до неминучого зла, яке треба перебути. Хоча частина тих же учнів стала майже зразково вчити і хімію, і ботаніку та зоологію.

Одягалася Віолетта Софронівна майже виключно в червоні сукні. Мала кілька того самого кольору. Щоправда, сукні — взимку теплі, навесні й ранньої осені шовкові і ситцеві — були яскраво-червоного кольору, темно-червоного, а одна — бордового. Вони не надто облягали таки досить доладну фігуру «червоного монстра», «червоної гідри», як позаочі називали учні й педагоги, але й не висіли мішками. Притому Віолетта Софронівна не була якоюсь ідеологічною фанатичкою, до ідеології взагалі ставилася індиферентно. Якщо доручали провести так звану політінформацію, відчитувала її байдужим дерев’яним голосом. Директор та й вчителі із задоволенням б її позбулися, але предмети свої вона знала чудово, встигла підготувати двох учнів, які перемогли на районних олімпіадах, до того ж, охочих учителювати у віддаленому селі не знаходилося, й директору набридло, що перед появою «червоної гідри» хімію й біологію викладали не один рік «за сумісництвом». До відчуження хімічки встигли звикнути й мали надію, що колись вона, якщо залишиться в селі, таки відтане й вийде заміж за місцевого, може, навіть когось із учителів, бо час од часу у Вільшанах з’являлися неодружені випускники інституту або вчителі-заочники.

Таким неодруженим був і він, Сашко.

Та одружуватися, навіть просто дружити з цією дивною, показово-самотньою, нелюдимою дівчиною він і не збирався. Хоча його теж дивувала така поведінка.