Діва Млинища - Страница 85

— Рахувати вмію. Математика мені дається.

— Ну що ж…

Голова поміркував і виніс присуд:

— Підеш обліковцем у тракторну бригаду. Проявиш себе — пошлемо вчитися заочно.

Та у тракторній бригаді Левко пооблікував недовго — десь коло року. Тут був світ здорових чоловіків, котрі пахли бензином і мазутом, володарювали на могутніх тракторах і комбайнах. Серед них він відчував не тільки свою ущербність, а й почував нехіть до постійних випивок і похмілля, до залізних потвор, якими вони керували. Він ледь терпів поблажливо-зневажливе ставлення, до того ж ненавидів будь-які приписки, фальшування (а тре було приписувати і оране, чи засіяне, і маніпулювати витратами пального), то став помічати, що дивляться на нього, як на горбату білу ворону (так він собі визначив) і як тільки дізнався, що звільнилося місце обліковця на фермі, попросився перевести туди. Світ корів, телят, коней, навіть свиней був йому набагато милішим. Йому подобалося облікувати, скільки хто надоїв молока, записувати, як зростає вага в теляток, скільки дала приплоду та чи та свиноматка. Запах свіжого молока, яким його пригощали доярки, зворушливий вигляд маленьких, спершу безпорадних теличок і бичків, навіть добродушне свиняче порохкування тягло Левка з контори на ферму. Він гладив теля, котре набирало вагу надто повільно, і нахилившись до вуха, просив:

— Ти ж той, Чорнику, рости швидше. Я тобі кілограмчиків пару припишу, але щоб до другого разу виправився…

Доярки й телятниці поблажливо підсміювалися над його дивацтвами, але ставилися набагато тепліше, по-жіночому жаліли. Він почувався тут своїм, людиною, яка може і вміє робити щось корисне. Таки поступив на заочне навчання в зооветеринарний технікум. Мав стати бухгалтером. Та коли йому запропонували нарешті працювати помічником бухгалтера — відмовився. І надалі хотів більше часу проводити на фермі. Часом брав до рук лопату чи вила, викидав гній, і деякі доярки чи телятниці зловживали такою допомогою. Зрештою, вони зрозуміли, що горбатим Левком (Горбатим Пацюком позаочі) можна помикати, що ніякий він не начальник, а такий собі каліка-поштурхач, і користувалися цим. А йому було байдуже, йому навіть подобалося таке жіноче (бо на фермі працювали переважно жінки) ставлення. Часом посміювалися й питали, коли вже він жениться.

На те Левко якось сказав:

— Як найду принцесу, що полюбить горбатого дурня, — і сам перший засміявся.

До дівчат Левко ставився, як до вищих, майже неземних істот. Але ще школярем зрозумів, що істоти ці люблять вродливих, дужих, бажано ще й високих, які вміють жартувати і лестити тим же дівчатам. Він же був не тільки горбатим, а й низькорослим, з не вельми симпатичним, вилицюватим лицем, надто довгими руками. Горба свого Левко ненавидів і часом уявляв, як він бере сокиру і стесує якимсь дивом цей проклятий горбисько. Чим більше виростав, тим гостріше розумів, що йому судилася довіку самотина. Він змирився з цим, але десь на самому денці душі, в закутку його серця, жила надія на диво. Диво, що його хтось таки полюбить таким, яким він є, що він колись матиме сина або дочку, а ще ліпше і сина, і дочку, а потім і внуків, як усі люди. Що якась, звісно, не принцеса, а звичайна дівчина, зуміє оцінити його добре серце, те тепло, яке волів би віддавати не тваринам, а людям. Втім, він і так ставився до людей, що були поруч, — батьків, братів і сестер, сусідів, тих, що трудилися на фермі, — незлобиво, приязно, хоч іноді хвиля заздрощів до цих нормальних, здорових людей заливала з головою і тоді на мить-другу темніло в очах і до серця підступав згусток непояснимої злоби.

У школі Левко пережив кілька таємних закоханостей в однокласниць, одна з них, Пербусьова Любка, навіть часом дозволяла носити їй портфель, але дружила вона з Вітьком Мищаком, на клас старшим, міцним хлопцем, що до того ж добре грав у ручний м’яч і мав юнацький розряд зі штовхання ядра. На фермі з молодих йому подобалася Катька, але й та мала хлопця й хвалилася, який він дужий і майстровитий. Все ж іскорка надії в Левковій душі вперто тліла. Він любив ходити в кіно і дивитися на веселих, щасливих дівчат, що вміли своєю любов’ю робити щасливими хлопців.

Дивлячись на них, Левко дедалі більше поринав у світ фантазій. Він знав, як звати не тільки персонажів, а й акторок, і особливо подобалися Людмила Гурченко і Надія Румянцева, коли показували «Карнавальну ніч» і «Дівчата», він з контори колгоспу дзвонив у інші села, а потім їздив туди (одного разу підмовив колгоспного шофера, який заодно підвіз свою дівчину), дивився і раз навіть йшов додому пішки мало не півночі. Потім полюбив Ларису Голубкіну в «Гусарській баладі» й ледь не вмер, коли побачив Бріджит Бардо в картині «Бабетта йде на війну». Ще були менш відомі акторки й персонажі. А одного разу він побачив у документальному фільмі, який крутили перед художнім, дівчину, котра приміряла плаття, і вона заполонила Левкову уяву надовго.

Та все ж він був селянським дитям, й, прокидаючись серед ночі, казав собі, що все це химери, безмовно кричав у нічний простір, що він же живий, живий, живий, хоч і з горбом, хоч нещасний каліка. І чекав, чекав, чекав, нестерпно і в той же час терпеливо, мов спраглий дощ, чекав дива свого, єдиного, дива з див.

І диво сталося, точніше, половина дива.

У ті часи в Загорянах ще була дільнична лікарня. А в лікарні, що розташувалася в колишній, ще царській волосній управі і колишній плебанії, було двоє лікарів (по штату належало троє), четверо медсестер і старий фельдшер Іван Антонович, котрого в селі називали поштиво «дохтуром» за його високу кваліфікацію, три санітарки й дві прибиральниці. Медсестри, як правило, в селі довго не затримувалися, приїжджали за направленням по закінченню медучилища, відпрацьовували три роки і вирушали шукати ліпшої долі, ніж життя в поліському селі. Лиш одна, яку звали Марія, вийшла заміж за місцевого, то лишилася в селі, обзавелася й дітьми.