Діва Млинища - Страница 84

Коли вперше через стільки років побачила майже дорослу дочку, Варі перехопило подих. Світ плив і не міг зупинитися. Донечка, її кровиночка, яку колись хотіла позбавити життя, була і вродливою, і… Варя побачила себе саму — ту, юну, таку ж привабливу, статну і з сяйвом зеленкуватих, ледь-ледь скошених великих очей.

Вона почула:

— Яка ж, виявляється, у мене гарна тітонька…

Варя припала до доччиного плеча, намагалася вгамувати плач і не могла.

Голос зовсім поруч убивав її й кликав за собою:

— Ну що ви, що ви, тітонько… Що ви, рідна…

Варя зрозуміла, що жодного разу вона більше не приїде сюди, що ніколи в неї не стачить сил знову бачити Валерію.

Її Валерію.

Любину, сестрину Валерію.

І все ж вона двічі її побачила. Перший раз на похороні сестри. Згорьована Валерія стояла поруч із братом, якого звали Валерієм, і її краса під чорною прозорою хусткою здавалася особливо виразною, хоч і печальною.

Після похорону і поминального обіду, вже вдома, Валерія простягла Варі конверта.

— Мама лишила вам листа.

Тремтячими пальцями Варя розпечатала, відійшла до вікна, взялася читати.

«Дорога сестричко! Варочка моя! — писала Люба. — Мене з’їдає проклятий рачище й на то нема ради. Не хочу, щоб ти бачила мене іншою, бажання виглядати красиво в нас родинне, тому тобі повідомлять, коли мене вже не стане. У мене до тебе велике прохання. Валерія рано чи пізно вийде заміж. Життя не спинити. І я хочу, щоб ти на весіллі поблагословила її на щасливе подружнє життя. Як це зробити — вирішуй сама. Я навіть не проти, щоб ти їй все розповіла, хто ти насправді, — так, як вважатимеш за потрібне. От і все, сестричко. Прощай і будь щаслива. Каюся, що так довго не бачилися. Дякую за таку гарну, розумну доцю. Твоя Люба».

Варя дочитала, глянула на Валерію і раптом зрозуміла — вона їй ніколи не відкриється. Поблагословить від імені мами Люби, як тітка. Тітонька Варя. Варочка.

22. Кохання горбатого Лева

Немов у насмішку його назвали Левом. Втім, вини батьків у тому не було, бо це грізне й величне ім’я дав священик. Батюшка, коли батько щойно народженого хлопчика Кирило, по-сільському Кирик Стругач (так прозивали, що був умілим столяром та й дітей «настругав» аж восьмеро) прийшов, щоб домовитися про день хрестин, поглянув у святки і прорік:

— То кажеш, п’ять днів тому народився твій отрок?

— Еге ж, у святу суботу, — повторив Кирик.

— Ага, то значить, другого березня за новим стилем, або вісімнадцяте фивраля по православному. То день святого Лева, то й бути нареченим таким величним ім’ям.

— Як скажете, батюшко, — покірно згодився Кирик. — Воно-то жінка моя казала, що Григорієм тре було б, на честь діда покійного, али як Лев, то й Лев. Левко, значить, чи що…

— Я вже вимовив ім’я, — суворо проказав батюшка. — А переназивати гріх. Буде Лев Кирилович, як то ваше прізвище?..

— Фамілійо? Лицюки ми по польському пачпорту, — сказав Кирик.

— Лицюк Лев Кирилович. Так і запишемо.

Ніхто, звісно, хлопчика Левом не називав. Левко та й Левко, як у селі прийнято. Спершу називали його Левко Стругачів, а потім причепилося вельми образливе — Горбатий Пацюк. Бо якось дражнячись, сусідський хлопчисько Сашик сказав:

— Лицюк… Лицюк… Лицюк-Пацюк… Ха-ха, та ти — горбатий Пацюк…

Левко стиснув кулаки й кинувся на кривдника. А тому те й тре було — відбіг, і ну далі пащеку роззявляти:

— Горбатий Пацюк, горбатий Пацюк…

У Левка справді ріс горб, і з кожним роком дедалі помітніше. Ще як з’явився на світ, то бабниця, тітка Параска, як уперше взяла на руки, помітила, що в немовляти начеб праве плече трохи вище за ліве і тільце трохи перекособочене.

«Господи, хоч би горбатим не виросло», — подумала.

Таки виросло. Чим більшим ставав Левко, тим помітніше виявлявся горбик, що більшав, виростав у горба. І плече праве над лівим підіймалося.

Дитинство Левка припало на воєнні й перші повоєнні роки. До лікарів не зверталися, та й був Левко шостою дитиною, не вельми й звертали увагу, який він. Що Біг дав — такою була філософія матері Ликерки, а Кирик з усім, що міркувала жінка, погоджувався.

Пізніше в Загорянах трапився випадок, що став рости горб у сина сільського чиновника, присланого зі Сходу, який керував сільпом, а деякий час був парторгом, то батьки забили тривогу, кілька років хлопчик носив спеціальний корсет — пристрій з двох дощок, які вирівнювали поставу, — і деформація поступово зникала. Та батьки Лева про таке не знали. Зрештою, Левко звик до свого каліцтва, до того, що не такий, як інші. Хіба було образливо, коли помічав зневажливі, насмішкуваті погляди ровесників. А особливо, коли чув оте — Горбатий Пацюк. Кулаки стискалися, а на очі набігали сльози. Втім, подивившись якось у люстро, мусив таки визнати — вилиці, а надто загострений ніс робили його чимось схожим на осоружного гризуна. Від того ще більше стало душно, мовби притулився до грубки.

Брати і сестри ставилися до нього приязно, шкодували, тільки один старший брат Тимко дивився зневажливо — «каліччя». Левко відповідав йому холодною байдужістю, втім, брат після школи пішов у будівельне училище, потім в армію, жив і працював далеко, навідувався до батьківської оселі раз на два-три роки. Найбільше шкодувала сестра Вірочка, за що отримала від Левка ніжне звертання — Вірунчик, Віренятко моє.

Вчився Левко у школі не надто добре, але й не погано, переважили трійки й четвірки, але з арифметики, а потім алгебри і геометрії, траплялися й найвищі оцінки. Це відіграло свою роль, коли після школи (тоді ще семирічки) настав час облаштовувати життя. Як і належало, Левко, замельдувався в колгоспну контору (тоді ще ніяких пенсій, у тому числі інвалідних, у селі не платили) і на скептичне запитання голови, що він уміє робити, сказав: