— Ви хоч розумієте, що ви хотіли зробити?
Варочка на це запитання слідчого подивилася на молодого чоловіка так сумно, що слідчому враз стало холодно, мов жінка перед ним розчинила двері в цю пізню осінь.
— Вбити свою дитину, хіба не знаїте? Судіте скоріше.
Оскільки все в цій справі було ясним, суд відбувся вже за два місяці. У ті роки модними були так звані «одкриті суди». І цей мав проходити в загорянському клубі, при народі. Та Євген попросив директора МТС, той звернувся до секретаря райкому і засідання провели в райцентрі. У маленькому зальчику сиділа тільки Люба. Варочка вже знала, що донька виздоровіла од простуди, неї саму позбавили материнських прав, що хотіли віддати в будинок немовляти, та Люба не дала й удочерила Валерочку. Десь за дверима чекали своєї черги, як свідки, Параска і Пилип. І Ростислав. Бо слідчий доручив дільничному перевірити, чи не причетний ще хтось до злочину. І той встановив — Варку-Варочку бачили не раз із якимось військовим. Допитана Варочка визнала, що дружила зі старшиною Ростиславом, так, то був неїн коханий, тико він не казав убивати дитину, просто десь подіти дочку, може, в дєтдом. То вже вона сама надумала звести зі світу крихіточку.
Варочка зиркала з лави підсудних на старшу сестру й відверталася. Їй було нестерпно соромно. Бажала одного: аби це судилище швидше скінчилося. Тривало засідання справді лише кілька годин. Баба Параска Явтушиха й Пилип розказали, як все було, як застали бідну дитину у воді, як понесли до фершала. На суді зачитали характеристику з МТС, де прибиральницю Фень Варвару Петрівну характеризували дуже позитивно. Прокурор кваліфікував злочин, як замах на вбивство та вимагав десяти років ув’язнення.
Варка здригнулася й закрила лице руками.
А до того був допит свідка Ростислава Тищенка.
Старшина зайшов при повному параді. Варочка подивилася й зрозуміла: досі любить цього красивого, аж надто, чоловіка.
Завмерла. Її затрусили дрижаки.
Ростислав сказав, що не заперечує — він знав цю особу. Можна сказати, навіть кілька разів зустрічалися. Але він не знав, що в неї є дитина. Тим більше, не міг давати ніяких злочинних порад.
— Ви хотіли на підсудній одружитися? — спитала суддя, немолода вже жінка зі стомленими очима.
— Що ви, товариш суддя, — сказав Ростислав. — Про це навіть не йшлося.
— Що? — Варочка вигукнула так голосно, що всі присутні здивовано поглянули на неї.
— Ви хочете сказати, підсудна, що свідок каже неправду? — поставила питання суддя.
Варочка глянула на Ростислава, що примружено зиркнув на неї, й опустила очі.
— Підсудна, відповідайте…
І Варочка сказала:
— Нє, громадянко суддя, він каже правду. То я збрехала, а він хороший.
Їй було тепер все одно.
Суддя не мала підстав не вірити старшині доблесної Радянської армії.
У своєму останньому слові підсудна просила розстріляти неї, та потім спохопилася і попросила лишити жити, вона ж ще хоче колись побачити дочку. Донечку.
— Ви позбавлені материнських прав, — нагадала суддя.
— Дєкую, — сказала Варочка.
Здивувала перед тим назначена державою адвокат, геть молоде дівчисько, яке почало з того, що вона повинна захищати цю жінку, це її обов’язок, але потім закричала, що вона таких сама б убивала й, затуливши лице руками, вибігла із зальчика.
Суддя після короткої наради із народними засідателями зачитала вирок. У ньому йшлося, що вину підсудної повністю доведено, справді, йшлося про замах на життя. Та зважаючи на те, що потерпіла лишилася живою й нині перебуває в задовільному стані, що підсудна повністю визнала свою вину й активно співпрацювала зі слідством і судом, що вона позитивно характеризується на роботі, є молодою особою, суд знайшов пом’якшуючі обставини, й іменем Української РСР засуджує Фень Варвару Петрівну до п’яти років позбавлення волі з відбуттям покарання в колонії загального режиму. Вирок може бути оскаржений у суді вищої інстанції в десятиденний строк.
Вирок Варварочка оскаржувати не стала. Не протестувала б, і якби дали «десятку», як вимагав прокурор. П’ять років відбула, як мовиться, від дзвінка до дзвінка, коли їй запропонували подати заяву на помилування і дострокове звільнення — відмовилася. Втім, у колонії їй велося не так і погано. До роботи звикла, навчилася шити, їй навіть через три роки видали папірця, що така-то швачка третього розряду. Годували ліпше, ніж їла в селі, давали чисту постіль і регулярно водили митися в лазню.
Тільки довгий час у неї була фобія — холодна вода здавалася їй гарячою, вранці навіть вмиватися боялася, і коли перед обідом руки мила, то остерігалася, а помивши, дмухала на пальці й долоні.
До Люби Варочка все ж написала, сестра відповіла десь аж за півроку. Писала, що Валерія росте, нівроку, здоровенька, вже ходить і вимовляє деякі слова, само собою «мама» і «тато», прорізуються зубки і вже видно, що буде «зюзюмненька дівчинка». Вона також вагітна, писала Люба, скоро буде дитина, обох доглянуть, як і належить. Оскільки МТС ліквідовують, не тільки в них, а й по всьому Союзі, то Євген вже отримав нове призначення, через день-два переїдуть. З нового місця вона писати не буде і просить, коли Варка вийде, їх не шукати, так буде ліпше для всіх, а особливо для Валерочки. Не треба, щоб вона знала, яка в неї мати, тепер і навіки в неї мама Люба.
«Живи, як знаєш, хай і до тебе прийде щастя», — такими були останні слова того листа.
Варочка довго сиділа заціпеніла.