Діва Млинища - Страница 81

Нещасна істота повинна була простудитися, просто простудитися. А від запалення недалеко було й до смерті.

Правда, мала вперто чомусь не хотіла простуджуватися. Наче загартовувалася. У Варочки дедалі більше росла злість на цю живучу ляльку.

На п’ятий день маля почало вже покашлювати…

Як розповідала потім Параска Явтушиха, того надвечірка вона випадково визирнула у вікно й раптом побачила на вулиці жінку — в дивному довгому білому одязі. Наче б і не жінка, а якась світла пляма. Параска перехрестилася. Та жінка не зникла.

«Мо’ циганка? — Параска вирішила вийти надвір, вона не з боязких. — Ходять тут воне останнім чєсом…»

Вона вичовгала на подвір’я. Жінка стояла вже трохи поодалік. І тут Парасці здалося, що жінка наче б кличе неї йти за собою.

«Господи, нивже тая Діва мині явилася, про яку покійні бабця розказували?» — Параску ошелешила ця думка.

І все ж вона, перехрестившись, рушила за жінкою. Та коли дійшла до доми, у якій жила та непутьова Варка Лузьова, жінка раптом зникла, мовби випарувалася. Параска завмерла, трохи постояла. По тілові пробігли мурашки. Все ж вирішила зайти до Варки, щось мовби підштовхнуло неї до хатини, до дверей. Натисла на клямку. Двері були зачинені, Параска згадала, що Варка їй казала, буцімто дочку теперка відносить до родички, й та глядить малу, доки Варка на роботі. Параска хотіла вже рушати назад, додом, та раптом почула якийсь дивний звук. Наче скімлило мале цуценя. Звідки взявся песик у Варки й чого вона його зачинила в домі? Параска прислухалася, незважаючи на вік, слух ще мала добрий, як і очі. Всередині явно тихо плакала чи жалібно пхинькала дитина. Нивже тая окаянна Варка таки лишила дочку саму вдома? Али чого плач-пхинькання доноситься десь із сіней чи комори? Параска обійшла будинок, притуляючи вухо до стіни. Тихий, жалібний, ледь чутний, та якийсь такий, наче мала істота жалілася на весь світ і когось кликала на допомогу, плач таки доносився з того місця, де мала бути комора.

«Ци вона здуріла, тая Варка, щоби дитину в коморі оставити?» — Параска подумала це й затупцювала на місці.

Пробурмотіла:

— Я зара, зара, маленька.

Вона подибцяла до сусіда через дорогу Пилипа, той, на щастя, був удома, колоду кінчав обтесувати. Параска пояснила — таке й таке діло, щось чи хтось ніби плаче всередині доми в тої Варки, неї нима, хтозна де, мо’ маленьку тре рятувати. Таке діло, що мо’ й двері тре виламати. Пилип лайнувся, забурмотів, що то якось нивдобно чужі двері виламувати, та все ж послухався бабу, рушив за нею. Вони обоє прислухалися й тепер обоє визначили — плаче, хоч і вельми тихенько, дитинка. Понатужившись, Пилип сокирою підважив і таки висадив двері. Потому одчинили двері до комори, звідти доносився тихий жалібний писк.

Те, що вони побачили, коли Пилип дістав з кишені й запалив сірника, вразило обох. Так, мовби несподівано спалахнула осіння блискавка серед темряви, а за нею прогуркотів грім. У коморі на підлозі у виварці з водою сиділа дитина, зодягнута в тоненьку сорочечку, а знизу зовсім гола.

Параска торкнулася пальцями води й відсмикнула руку.

— Та ж вода геть зимна, — вражено сказала вона. — Та шо ж то таке робиться, людоньки… А Боженьку милий, напастє яке.

Коли Пилип виніс малу надвір, у присмерку побачили, що дитина геть посиніла — певно, од холоду й плачу, а личко все в сльозах і шмарклях.

— Світ рушиться, людоньки, — забурмотіла Параска.

— Ви-те вдягніте-но неї, — наказав Пилип. — Та скоріше, бо направду вмерзне.

Параска знайшла в хаті пелюшки, замотала в них і одіяло дівчинку й оддала Пилипові. Удвох вони й понесли дитину, що ледь дихала, до дільничної лікарні. Людям, котрих бачили дорогою, Параска розказувала, яка то нилюдська біда приключилася. Кілька жінок і всюдисущий Іван Бройчик рушили за ними. Вже на підході до лікарні перестріли Варочку, котра, похитуючись, бо на станції було чаркування, верталася нарешті додому. Почала було питати, що таке, куди йдуть.

— То вона, дітовбивця! — закричала Параска.

Жінки оточили Варочку й почали штурхати, а далі й бити.

Разом зайшли до дільничної лікарні, викликали фельдшера, котрий віддавна жив у скромній кімнатці на другій половині будинку.

Іван Антонович констатував переохолодження дитини й узявся розтирати малу якоюсь маззю. Дізнавшись, у чому річ, сказав, що треба покликати дільничного й голову сільради. Що й зробили. Варка поткнулась було до дитини, та котрась із жінок дала їй міцного стусана, й Варка, не боронячись, затулила лице руками та заревіла в увесь голос, а потім осіла на підлогу.

Котрась із жінок сказала, хай, мовляв, погодує дочку.

— Та вона ж п’янізна, хіба ни бачите? — сказала інша жінка. — Ще отруїть дитинку.

— Ой, п’яна я і валяюся, а народ говорить — притворяюся, — заспівала було Варка, та од штурхана стихла і знов заридала.

Перед представниками влади вона нічого не заперечувала, визнавала свою вину, казала, що не знає, що неї поплутало і ввело в гріх. Певно, те, що мала дитину не в шлюбі. Те саме вона твердила і слідчому в райцентрі. Перш ніж відправити її туди, дільничний вияснив, що в селі є дві недавні породіллі та одна жінка, у якої трохи старша дитина, ще не відлучена від грудей. Отже, доньку злочинниці було кому годувати.

Жах того, що накоїла, для Варочки-Варки наростав поступово. У тому, що сталося, вона бачила присуд, перст долі, від якої даремно намагалася втекти. Іноді їй здавалося, що за дверима камери попереднього ув’язнення стоїть дідько, страшний рогатий чортисько і сміється з неї. Вона відмахувалася руками, хрестилася, проказувала слова молитви.