Діва Млинища - Страница 67

Він одразу взявся облаштовувати своє життя в селі. Марія з матір’ю жила в маленькій халупці, одній з найбідніших на кутку. Їхню сім’ю в Першу світову війну росіяни вивезли при наближенні австріяк на схід, десь аж до Волги, як у селі казали, на Саратовщину. Тоді більшість загорянців, не бажаючи покидати рідні місця, ховалися в лісі, але були й такі, що піддалися на агітацію про «звірів з тевтонськими рогами». Назад вернулися вже при поляках, тепер Ликерка з двома дочками — Марусею і Юхимкою. Батько, казали, пішов у Білу армію та й загинув. Хоча якось Ликерка призналася, що найшов якусь руську бабу, волочився за нею, то вона й прогнала невірника. Дочки обидві були дорідні, тілисті, не вельми вродливі. Що не завадило обом швидко вийти заміж. Юхимку уподобав хлопець з села коло Любовня, так само в місті на ярмарку зустріла своє щастя й Маруся.

На місці старої хати закипіла робота. Як виявилося, пан осаднік мав добрі гроші. І за два роки виросла новенька добротна оселя, з великими вікнами, обрамленими, правда, чомусь різьбленими віконницями швидше в російському, а не польському стилі, з просторим ґанком, а головне — крім кухні, аж з трьома кімнатами. Оскільки на Поліссі хату називають дома, а кімнату — хата, то на Млинищі казали заздро, що в того Франека з Маруською дома зі штирма хатами. У селі ж бо навіть у найбагатших було щонайбільш дві хати-кімнати. Стала Маруся «осадніцею» і «осадніковою багачкою». Франек натякнув тещі, що їй варто пожити у старшої дочки, доки ведуться роботи. Ликері й самій не вельми подобався той розгардіяш і вона пішки подалася до Юхимки, у якої вже з’явилася онука. Більше її в селі не бачили.

Закінчення облаштування будинку співпало з народженням доньки і в Марусі. Взагалі в цій родині жінки народжували тільки собі подібних. Друга дочка з’явилася аж через п’ять літ. До того часу Франек обсадив оселю молодим садком і викопав з допомогою сільських парубків ставок, у який запустив рибу, що було для Загорян, де і річка, й озеро, дивиною. Правда, на річку Франек тоже часто вибирався рибалити. Взагалі вів пан осаднік доволі привільне життя, з худоби мав корову, за якою ходила Маруська, коня, на якому любив проїжджатися верхи по селу, й пару курочок. Про свиней казав, що тримати їх — варварство. Ще будував за домою, в саду, якийсь чудернацький апарат — яроплан, казали в селі, а Франек охоче розповідав, що він стояв біля витоків польської авіації й обов’язково збудує диво-літака. З однієї деревини, щоб легше літати. Будівництво його, правда, затяглося на роки.

Це була предивна пара — товстенна Маруся, яка поправлялася з кожним роком і місяцем, і невисокий, піджаристий, швидше худий, холеричний Франек. На Млинищі дивувалися, як то вони сплять, чи не придушить Маруська колись свего чоловічка. Капосний Бройчик божився, що якось ідучи до Мокрини, ненароком заглянув у вікно. У хаті горіли, казав, свічки, на перині, вкладеній на підлогу, лежала простора, біла Маруська, а по ній бігав худий Франьо в їдних підштаниках і вигукував захоплено:

— І це все моє! Моє! Моє!

Ще Бройчик казав, що то Франьо будує насправді ніякого ни самольота, а машину, щоб підіймати Маруську, коли вона стане їднаковою в ширину й висоту, ну, й сама ходити не могтиме.

Маруся ж тішилася тим, що чоловік не змушує до роботи в полі (бо й поля було зо два морги), а велить виховувати гідних «доньок Ойчизни» та готуватися до народження сина.

Сина, проте, Маруся не народила. А коли почалася війна з німцями, Франек заявив, що він як справжній патріот Жечі Посполитої мусить бути на війні зі швабами й шкодує тільки, що не встиг до цього часу добудувати літака, що мав стати гордістю польської авіації.

Війна тривала місяць, через неповних три тижні після її початку прийшли німці, їх за кілька днів змінили совєти, яких потім назовуть першими.

Франек не повернувся.

Маруся вірила, що чоловік живий, попав у полон. Та через півроку, навесні сорокового, з’явився якийсь чоловік, котрий розшукав Марусю й розповів, що бачив, як на аеродромі капрал Франек Ступачинський при наближенні ворога спробував підняти літак у повітря та розбився. Маруся нагодувала гостя, притому поставила на стіл карафку горілки, то, випивши пару чарчин, вісник недоброї звістки поправився й розповів, як хоробрий капрал направив літака назустріч ворогам, як він збив німецького «месершмітта», та був скошений чергою із «фокке-вульфа», що саме налетів. Чоловік, якого звали чи то Степан, чи то Стефан, видко, добре розбирався на марках німецьких літаків і за це заслужив ще одну чарку.

Відтоді Марія не раз виходила з оселі й дивилася на недобудований, майже всуціль дерев’яний літак. Їй спочатку здавалося, що вона бачить, як коханий чоловік сідає в ту машинерію, вона здіймається в небо й зникає в синьому безмежжі. Потім вона стала бачити, як літак спалахує яскравим полум’ям, як борсається в тому вогні Франек, щось кричить до неї. Жінка дивилася, доки сльози не застилали очі й теж робилися тьмяно-червоними.

Марія й так слабувала в останні роки, все важче їй ставало утримувати тіло, що росло й наливалося тяжкістю, набрякали й розпухали ноги, а тепер під осінь вона геть злягла.

— Що ж ви-те будете робити, дітоньки? — сказала Марія дочкам, що в черговий раз стали коло ліжка.

— Будемо жити, мамо, — вельми серйозно відповіла старша Тоня. — Я впораюся з хазяйством.

— Треба написати тітці Юхимці, може, вона приїде й поможе. Або забере хоч Соничку до себе.

— Ні, — ще затятіше вимовила Тоня. — Ми будемо разом. Я догляну і вас, мамо, і наше Сонечко. Я вже доросла.