Діва Млинища - Страница 66

К оглавлению

У Федоськи очі на лоба полізли — Мокрина.

Мокринисько!

Мокринище…

Чого їй треба?

Сказала до Івана:

— Гля, твоя уже прийшла бульбу красти. Чи якої трясці їй треба?

— Ни відаю, — Іван.

— Йди, прожени.

— Тобі треба, то й проганяй.

І Федоська, як стояла з копачкою в руці, попрямувала до найосоружнішого бабища в селі.

— Що, бульби краденої захотілося?

Мокрина підвела голову. Їхні очі зустрілися. У Мокрининих очах Федоська побачила не ворожість — муку, жаль і… Їй раптом здалося, що з тих очиць — не безсоромних, а якихось начеб незнайомих — раптом випурхнула пташка. Маленька сіра, як і очі, пташка й затріпотіла над землею, а потім почала підніматися в небо.

Федося здригнулася.

Одступила крок назад. Що ж то було?

— Я вам помогти прийшла, — сказала Мокрина — прохально й начеб вибачливо.

— Помочніца вона!.. Обійдемося…

— Так люди кажуть, що за день-два дощі затяжнеї мають почєтися. Дай, думаю, помогу…

Федоська не знайшла слів. Над бульбовищем стало раптом наче ще світліше. Подув легенький теплий вітерець.

«Який же сьогодні день?» — раптом не знати чого подумала Федоська.

Пригадала — вівторок. Чи п’єтниця? Чого вона питає? Хто ця жінка?

— Якщо вже прийшла, то ходи до кумпанії, — несподівано для самої себе сказала Федоська.

— Дєкую…

Мокрина раптом кинулася до Федоськи, впала на коліна й обхопила ноги.

— Ти що, здуріла?

— Ще н-нє…

Руки Мокрини дрижали.

— Я ни піду відси, — проказала тихо. — Я… помагатиму…

— То й помагай…

— Н-нє… тута, скраю…

— Ну, як хоч…

Лишилася Мокрина копати скраю городу. Та як накопала повний кошик, пішла висипати в мішок.

— Бог в поміч, — тихесенько до всіх проказала.

— І тобі тоже, — відповіла Федосьчина мати.

Мокрина зосталася з усіма. Іван копав поряд з Федосею. Перемовлялися, мовби й не було поруч тієї, що крала їхнє щістє.

Федося подумала, що вона все ж перемогла. І не раз, а двічі. Перший, коли рятувала од хвороби, од смерти. Тепер другий. Другий типерка.

З того дня почалося дивне начеб об’єднання двох сімей. Помагали одна одній і садити бульбу та іншу городину. І по господарстві, притому Федоська відверто експлуатувала Мокрину — могла навіть попросити вимити в їхній домі підлогу. Мокрина слухалася, ніби й раділа, що може прислужитися. Подружилися й діти. Гралися разом, по ягоди ходили. Здається, з тої придибенції не радів тільки Іван. Якось сказав Мокрині, що більше не прийде, ну, сама знаїш, як…

— Прости…

— Чого там, — одказала Мокрина. — Оно моя замурзана любов… Три любові… А тре щось помогти — ни одкажусь. Бо ж мати зувсім уже плохі…

Десь через осеней п’ять після тої знаменної розмови до Мокрининої хати ступив найстарший Федосьчин хлопець.

— Мама, тойво, — сказав голосом батька, явно копіював. — Ну, вас на гриби запрошують… Йдіть, бо вже насмажили, холонуть.

Мокрина пішла. Федоська була вдома сама. Тарілка з грибами смачно пахла. Мокрина повечеряла, навіть подумала, що добре, вдома ни готуватиме, а неїна орава й молока поп’є. Дорікнула, що Федоська ни покликала по гриби, разом й пуйшли б.

— Та мене саму Катька наша з чоловіком пузвали.

Іванова сестра таки вийшла заміж, уже по війні за вдівця з другого кутка, до двох Петрових додалося й двійко спільних дітей.

Мокрина вступила на своє подвір’ячко з легкою душею. Готувалася доїти корову, яка щойно з паші прийшла. Вже з дійницею в руках до хліва йшла, як на подвір’я не вбігла, ввірвалася з каструлею в руках Федоська.

— Що, Федосю? Ще гриби, чи що, принесла?

— Які гриби?! — Федоська схопила Мокрину за рукав. — Відро став. Став, кажу. І бери пий. Пий швидше.

Вона зняла кришку з каструлі. Там було якесь пійло.

— Пий, — наказала Федося. — Пий. То солона тепла вода. З травою помічною. Мо’ виблюєш, то спасешся…

— Що ти… Федосю!

Відро випало в Мокрини з рук. Боляче вдарило по нозі. Їй стало враз душно, мов на подвір’я знов ступило парне літо, а затим одразу холодно, зацокотіли зуби.

— Щ-що ти…

— Отруїла я тибе, — зло сказала Федоська. — Грибами нидобрими отруїла. Того й покликала. А ти й наїлася. Пий, кажу. І два пальці до рота. Мо’ ще порятуєшся. Ой, Божечку мій…

Мокрина взяла каструлю, почала пити теплу солону, з присмаком якоїсь трави воду. Випила і її майже одразу вирвало. Потім Федося дала солоної води з милом. Тоже наказала пити.

Вони таки геть прочистили Мокринині нутрощі. Обоє знесилені опустилися на колоду біля загорожі. Слів не було, тільки втома.

18. Бадилинки

Прізвисько «Бадилинки» дав їм, як і багатьом давав, той же Іван Бройчик. На їхню матір Марію казали — Башиха, і на дочок спершу — Башисині діти, Башенята. Та Іван якось рішив по-своєму:

— Башиха — то Башиха. Неї й возом ни об’їдеш. А то — які ж Башинята? Худющі, як трясця, мовби й родилися висохлими. Справжні тобі бадилинки.

Так і повелося — Бадилинки, то й Бадилинки. Бадилинка старша й Бадилинка молодша. Бадилинка Тонька й Бадилинка Сонька. Вдалися сестри зовнішністю — обличчям, видовженим донизу, худорлявістю, навіть манерою ходити — рвучко, мовби вічно поспішаючи, — у батька. А батько, Франек, був не місцевим, поляком, осадніком, ознайомився з Марусею в Любовні, дізнався, звідки вона, а через днів десять приїхав, розшукав, і так сподобалися Загоряни, озеро, річка, ліс, що вирішив лишитися тут назавше.