Діва Млинища - Страница 54

— Не знаю, — сказала Гандзя.

— Як то не знаєте? Його ж освітили?

— То ж тико на мить. Я з переляку очі заплющила.

— Зрозуміло, — лейтенант іронічно гмукнув, тоді сказав, що мусить опитати старших господарів.

Корнило сказав, що прокинувся од пострілу й чув, як ще стріляли, як хтось вибіг із хати. Ото й усе. Те ж саме потвердила й Ганна.

— Добре, — сказав лейтенант. — Вранці прийдете до сільради, проведемо допит по всій формі.

І знову до Гані:

— А ви збирайтеся. Підете з нами.

— Куди?

— Ви затримані за підозрою в бандпособнічестві. Семен Віліщук до вас же приходив, адже так? Крім того, й раніше, за нашими даними, ви неодноразово зустрічалися з ним, передавали йому певні відомості.

— Я нічого ни передавала. Я… Я тико любила його.

— А хіба цього мало? — лейтенант саркастично всміхнувся, і світло гасової лампи, здалося на мить, приліпило цю усмішку до стіни.

Як виходила з вузликом в руці, Гандзя оглянулася, прошептала:

— Простіть, мамо й тату.

Мама Ганна перехрестила дочку, батько Корнило зітхнув. Як Гандзя переступила поріг, гаряча хвиля раптом вдарила їй у голову, аж млосно стало — він же живий, він живий!

16. Поєдинок

Матвієві якось приснився сон — наче сидить він коло вогнища, яке гасне на очах. А він усе намагається не дати йому загаснути. Бере головешки, дмухає на них, намагаючись повернути їм вогняне життя, видобути із жаринок на чорних головах обвуглених полін вогонь. Він підносить одну із головешок до очей, дивиться, і йому здається, що в чорноті недотлілої ще деревини з’являється червоне око, яке вдивляється в нього.

Прокинувшись, Матвій подумав, що, власне, так воно і є. Той загаслий вогонь — то його душа, у якій дотлівають останні головешки, і хтось ніби даремно намагається видмухати з них життя, не дати зовсім загаснути.

«Я ще живий, — хотілося крикнути часом Матвієві, — ще мій вогонь не зувсім догорів, і ще жива земля, якій належать моя душа і серце».

Оговтавшись од побаченого й пережитого на війні, врубавшись заново до життя, до якого звик, яке було його і тільки його, Матвій взявся скуповувати землю — і в своєму, і в сусідніх селах. Він рознюхував, прислухався до розмов, визначав, хто б міг продати, а то й сам обережно цікавився. З війни не вернулося багацько чоловіків, з’явилися вдови, котрим самим було тяжко вести господарку. До таких приходив, починав обережну розмову. Коли чіплялися потроху на його вміло закинутий гачок, пропонував продати шматок земельки. Або казав так: хай земля надалі буде мовби ваша, а я знатиму — що то моє. Ну, дасте частинку якусь врожаю. За те пропонував персні й золоті монети. Часом люди зі страхом відмовлялися, та часом і брали. Просили живих грошей, бо що мона купити за хай і золоті речі? А дізнається влада, то заберуть.

«Треба дістати грошей», — вирішив Матвій.

У Володимирі, більшому місті, ще до війни, за Польщі, він познайомився з лихварем, у якого позичав гроші під грабіжницький відсоток, коли тоже мав прикупити шмат землі. Подумав, що такі, як цей пронира-лихвар, мусять вижити і серед воєнного коловороту. І точно, знайшов — геть постарілого, облізлого, але живого. Лихварством уже не займався, проте за монету звів зі знайомим колишнім ювеліром. При вигляді обручки, у якій зблиснув дорогоцінний камінчик, у ювеліра загорілися очі. Велів прийти за тиждень. Матвій і приїхав. За перстеник з камінчиком і кілька монеток одержав купу грошей, совєтських рубликів, цілу торбинку під куфайкою напхав. Ішов, сторожко озираючись, і точно, неподалік вокзалу, перестріли двоє жевжиків. Та в Матвія був приготовлений ломик, невеличкий, але замашний. Так огрів ним одного з напасників, що другий тільки зиркнув на оплічника, котрий, стогнучи, цілував землю, й накивав п’ятами.

Тепер мав чим розплачуватися з усіма.

Правда, донесли (не могли не донести), що в нього буцімто є і золото, і грошики. Золото надійно закопав під яблунею в садку та під коровою у хліві. Діставав, як тре було, потрохи, а грошей ни став ховати. Дивіться, законні, бульбу, буряки й жито продав, то й дещо заробив.

— Та хіба я, фронтовик, став би обманювати рідненьку державу, — сказав Матвій, і з його ока викотилася сльоза, чиста, як добре перегнана самогонка.

Ну й голова сільради, й дільничний міліціянт, і офіцер, начальник «стрибків», тоже хотіли їсти й дещо мати в кишені. Кожному окремо потроху і вділив. Декому відверто казав: «Нащо тобі та земля? Скоро всеїдно заберуть у той їхній колхоз, а так матимеш чисту копійку».

— А тобі ж нащо? — спитав Прокіп Коваліський.

— Тре, — одказав Матвій. — Тре. Я, може, нею хочу натішитися, перш ніж заберуть.

Прокіп знизав плечима.

Другому сказав, що хоче вступити до колхозу найбагатшим загорєнцем.

Певно, його вважали малахольним. Бо як же інакше?

«Господи, ци ти забрав у мине розум, ци даєш такий, що я ни здатен осягнути?» — спитав якось Матвій, звертаючись до старої, мовби задимленої часом ікони в кутку хати.

Бог мовчав та дивився на Матвія, як йому здавалося, не гнівно, а розуміюче.

«Якщо Бог — володар світу й усього добра, що на світі є, то хіба ни може зрозуміти чоловіка, створеного за його образом і подобою, який прагне мати хоч трохи більше землі — найсвятішого, що може бути в людини…» — так міркував Матвій, і від того мовби теплішало в грудях.

У Загорянах колгосп створили наприкінці зими сорок восьмого. Спершу, як і до війни, потяглася в те нічиє хазяйство голота, лайдаки і голодраби, а потім зі страху, що вивезуть до Сибєру, і ті, кого влада називала середняками. Хто не хотів іти, обкладали великим податком. Матвій податок сплатив, мав із чого, водночас придивлявся, як воно далі буде, чекав того моменту, коли таки доведеться підставляти голову під хомут. Од сільського міліціянта, котрий за добру блєшку самограю і матінку продав би, дізнався, що список на вивезення вже підготовлений, чекають команди, і він у тому списку на другому місці.