Діва Млинища - Страница 53

Далі прямо сказав, що віднині вони сидітимуть у хаті, спатимуть по черзі, про те, звісно, мовчок.

— І як зайде той голубок, то як подасть хто голос, загримите далеко звідси, обіцяю, ви-те мине знаїте.

Так почалося нове, ще жахливіше життя й напівсонні ночі. Гнат і Микитка по черзі спали на лавці. Той, що не спав, чипів з автоматом у руках. На ранок зникали, мов нічні примари.

Так минула ніч, друга, третя й четверта. П’ятого вечора прийшов сам Микитка, повідомив, що Гнат задержується трохи. Сидів на лавці, мовчав, а тоді почав говорити. Сказав, що хай ни судять його вельми, бо ж було так, що взнав — тих, чиї сини в лісі, сим’ї до Сибіру вивозять. А в нього й мати, й систра хорі, батько кульгають, колись у лісі ногу колодою придушило. Ну й рішив — здасться, мо’ й простять, й усіх на місці зоставлять. Вийшов з лісу, в сільсовєт явився, ну, й простили, тико в такий отряд записали, що ліпше ни згадувати. А потому в «стрибки», там тоже люде, кажуть, потрібен. Ну, а тут Гнат… Залізла йому в голову муха, що Семен вернеться, мусить вернутися. Хтів, щоб цілим гуртом робити засідку, ни тико воне, а й міліціянти, чи й солдати. Лейтенант, котрий ними командує, зрадів було: ще їдного «бандита» спіймають чи підстрелять, та й за відомостями — ни рядового. Та як довідався, що ждати тре невідомо скільки, що Гнатові тико видиться, бачте, що мусить той Сьомка вернутися з походу за границю й до коханої прийти, сплюнув і висміяв Гнатові фанаберії. Сказав, що людей ни дасть невідомо на що, для других операцій потрібні. Як хоче, може хіба сам вартувати вітра в садку. Ледь упросив собі в помічники його, Микиту. Ото й стовбичити мусить.

— Гнат заповзявся, що сам повинен і то ни вбити, а підстрелити Семена. У нього ліхтарик є такий, лістрічеський, то має осліпити Семена, як побачить, ну і в ногу та в руку пальнути. Щоб потому живим до емгебе доставити. Отоко-о… Тико ти, Ганю, ни бійся. Я собі рішив так — як мо’ прийде таки Семен, то ни в нього, а в Гната пальну. Навіть ось-о нагана собі приберіг, щоб ни звідали, хто стрілєв. Скажу — прийшлий. Мо’ й повєрять… Я, щобись ти знала, до тибе тоже симпатію мав. Ой, мав, Гандзю, мав… І маю… Ни дам щістю вашому згинути…

Гандзя глянула на Микитку, що сидів навскоси од неї. Лице зовсім молоденьке, ще худіший, як її Семенко, на років два молодший же. Хлопчисько. Мав і має почуття до неї.

«Дєкую тобі, Боже», — подумала.

— Дєкую тобі, — сказала до Микитки.

— Та за що? У грудях мині ось-о тут пече, бо ж якби ти знала, що наробив за цеї місяці… Од тої крови за вік не одмиюся…

— Прорвало хлопця, — зітхнув на другий день Корнило. — Як же то далі житиме…

Та ніч ще була сторожкою, безсонною і мовби порожньою. А під ранок у дрімоті здалося Гандзі, що й хата, і все в ній, і дерева, що тепер безлисто бовваніли за вікнами, кудись провалюються, може, в ту порожнечу, що тепер була у світі, а головне — у неї в душі.

Тилько на краю тої порожнечі стояло неїне чекання, таке ж безсонне, очманіле, як і вона сама.

Наступної ночі й почула Гандзя якийсь шурхіт, потім тихий стукіт у вікно.

І голос тихий, найрідніший голос у світі:

— Відчини, Ганнусю…

— Двері незамкнуті, заходь, — тремтячи сказала, як і веліли.

У темряві побачила, як зводиться Гнат з лавки, як стають обидва коло дверей — справа і зліва. Затулила рукою рота, щоб не закричати. Затим брязкіт клямки, стишений, тупіт у сінях і двері до хати розчиняються. Різко спалахує світло — ліхтарик — і оглушливо гримить постріл.

Ліхтарик падає на землю, лунає пронизливий крик Микитки:

— Не стріляйте! Я його вбив!

Як Семен, а то таки він був, підняв ліхтарика, побачили на долівці Гната у крові, з діркою в лобі. Микитка почав щось гарячково, збиваючись, пояснювати, а тоді спохопився:

— Ви собі той… ну, говоріте, чи що… А я мушу бігти до сільсовєта… Тико ни задержуйтися, бо мо’ стрілянину почули, там же діжурать, і стрибки, і чєсом з району… То прибіжать ще. Ти, Ганю, поясни, що й до чого…

Семен хтів було його затримати, та Ганя сказала:

— Хай іде, зара справді поясню…

Ще Микитка попросив, аби Семен стрельнув йому нижче лівого плеча, тильки ни в серце. Семен знизав плечима і вистрілив. Микитка застогнав, затис рану рукою, а правою вистрілив з автомата в одвірок. Тоді побіг й вони почули постріли надворі.

— Бідний чоловік, — сказав Семен.

Гандзя впала, як вискочив Микитка, Семенові в обійми, у солодкому маренні, напівпритомна, тулилася, обціловувала чоловіка, який пахнув махоркою (невже палити Семен почав?), лісом і ще чимось невідомим. І шептала, що йому справді треба йти, що Микитка хоть і здався на неї, і його виручив, що вона ще багато чого може сказати, та часу нема, хай іде…

— Давай вдень стрінемось на Циганковому хуторі, — сказав Семен, — тоді й розкажеш більше… Згода?

— Ага. — І щасливо: — Я знала, що ти прийдеш. Якби не Микита… Ой, Семеночку…

Провела за поріг, обнялися ще раз, і коханий розтав у темряві.

А потім прибігла ціла зграя. «Стрибки» їхні, і міліціянт сільський, і лейтенант з району. Гандзя підтвердила те, що вже знали від Микитки, — постукав у вікно, вона сказала те, що веліли сказати. Вони стали пообіч дверей, Гнат осліпив прийшлого світлом ліхтарика, та той встиг вистрілити, а потім ще раз, і кинувся у двері.

— Я тоже стріляв, оно кулі в одвірку, — сказав Микитка. — І біг за ним.

— Добре, — сказав лейтенант. — Виносьте тіло. Догрався, ідіот.

І до Гандзі:

— Хто це був? Семен Віліщук?