Діва Млинища - Страница 25

— А хтось із тих, хто тоді за мною пішов, вернулися?

— Нє, — зітхнула Варка. — Нихто. Тико Петро Дикунів літ пєтнайціть, як пришкандибав. На костурі, й рука покалічена. Килько літ ще пожив, жинетися навіть пробував. Та Бог іначе розсудив. Ци янгол їхній. А решта — то десь в чужих краях, то коли вуйна з французом була, а то й просто невідомо де. Тако-во… Ще ни раз забирали, ни вельми багацько й виртаються. А ви-те никого з наших ни стрічєли?

— Нє. З Гараськом та Павлом Явтуховим у їден полк попали. Тико ж Павла в Австрії, а Гараська десь пуд Москвою чи що… Він казав…

І умовк. Тяжко стало всередині. Гарасько не писав, бо, вважав, нима кому, а він то чого затєвся?.. На кого образу затаїв за той свій вчинок, чого себе геть із цього світу викинув? Міг би писаря попросити, міг… Асміне послала, а чи послала…

— Мама, як умирали, наказували, щоби ми за ваше здоровлє на всі свята свічку ставили, щоб кожен день за повернення молилися. Ми й молилися… Мама казали, що в тій молитві й од неї слова будуть…

— Хай простять мама, — сказав Панас.

— Чого там… Добре, що вернулися…

Таки спитав — чи письмо його получали?

— Ой, аякже, — сказала Варка. — Літ десять уже минуло. Сам староста приніс. Там слова такеї чудні буле… Про те, як ваша любов пташками до нас летить, і з хмарки дощем сльози за мамою проливаються… Мама з тим письмом до волосного писаря ходили. А як прочитав, то воне як молитву шептали… Ви-те ж писали, що жінку маєте, що син родився…

— Чого ж ни одписали?

— Та чого ж нє… До Василє Осмиського ходили, він же грамотний… Всі четверо… Тарас, я, дочка старша, і той, Петрусь, ще пуцьверінок був… Разом і слова складали… Староста до міста возив, писарю дав, щоб одправив… Хіба ни получєли?

— Ни получав… Мо’ загубив де той писар…

— Мо’ й загубив, — зітхнула Варка.

— А моє ж письмо де? Викинули?

Варка знітилася, а тоді:

— Мама попросили, аби їм у труну поклали. Казали, мо’ на тим світі, як у пекло ни попадуть, то янгола попросять, аби прочитав або грамоти навчив. Воне ж… кожну буковку ту цілували…

Сльози мимоволі виступили в Панаса з очей. Щоб їх висушити, взявся про сина та Асміне свою далеку розказувати. І враз крик свій власний почув над горами далекими (а де ті гори?): «Асміне!» Знітився, став шукати слова, щоб далі казати.

А крик усе лунав, хоч віддалявся:

— Асміне!

Брат вернувся пізно ввечері, перед тим небіж явився. Привіталися — радість перемішана з насторогою — побалакали, Панас знов запевнив, що шукатиме собі хату. «То добре», — сказав брат, видно було, що для нього Панас, як пришелець з іншого, вже напівзабутого світу, — нащо було телющитись назад, де вже тебе нема, а є моя сім’я й моя господарка? Випили горілки, якої привіз Панас, трохи сп’яніли, й у Тарасових очах, як перед тим Панасових, з’явилися сльози.

«Тепер ти, брате, який є, яким і мав би бути», — несподівано подумав Панас.

Але тут Тарас узявся жалітися на життя: старша дочка просить помочі, а грошей катма, пан, син колишнього пана, збільшив оброк, мусиш продавати урожай і віддавати гроші, або вирощуй на полі те, що панський управитель наказує, і тоже віддавай. Тарас не вимовив те, що було в його очах, і Панас дістав і тицьнув йому двадцять рублів.

У братових очах і далі перемішувалися радість, подив і насторога.

«Я радий, — казав його погляд. — Ти вернувся, хоч міг і не вернутися. Ти лишився в тому, минулому світі, який ми майже забули. Хіба згадують про мерців, котрих поховали двайцять п’єть літ тому? Твої кісточки зотліли, брате, але я радий, що так не сталося. Ти живий, то починай заново свій шлях. І не кради мою дорогу, бо в мене сім’я, діти, про яких тре дбати і яких треба прилаштовувати».

— Завтра почну шукати собі хату, — сказав Панас.

Тарас зітхнув, сказав:

— Я ничого. Поживи собі, кілько тре. Тут десь і постелимо.

— Та я й на землі примощуся, по-солдацьки, не звикати, — Панас усміхнувся силувано. — Дєкую, що сина пристроїли…

— На печі йому з нашими тепло, — повеселів і Тарас.

Нарешті Панас наважився і спитав про Параску та Пилипа, призвідців його лиха й далекого шляху. Довідався — живуть собі, поживають, мають семеро дітей, і всі живі-здорові, їдне тико якось боком ходить, а так ничо, їдна біда — всі дівки. Тарас засміявся — нияк ни може той Буца хлопця собі встругнути, жінка на нього сердиться, а він собі на жінку. Параска раніше грозилася до кума ци сусіда піти, щоб поміг сином розжитися, тико вже й вік не той, мусять змиритися. Трьох уже заміж оддали, четверта на підході, а за кожну ж придане давай. То Буца якось стогнав, що скоро зовсім без ногавиць і сорочки останеться.

— То, брате, нивидомо, ци добро, ци мо’ й ни вельми ти їм зробив, — сказав Тарас. — Може б, у вас і сини, й дочки були б…

— Так то воно так, брате, — одказав Панас. — Та хто його знає, що народиться, як з їдного боку любов, а з другого душа на третій бік оком із середини косує.

І тут він почув голос: «Асміне! Я б тоді не зустрів Асміне!»

І легше йому враз стало. Майбуть, справді в Бога все на письменах записано. Тілько ж нащо вона в теї свої гори вернулася, хоч бери йди, шукай… А куди, якою дорогою, через які поля й доли, а мо’ місяці й роки…

— Щось тобі покажу, — з тими словами й дістав торбину заповітну, у якій карта-малюнок їхнього Млинища була схована.

— Що то? — здивувався брат.

— Якеї смішнеї загогулини, — сказала Варка.

Панас узявся пояснювати. І де дістав, і що намальовано.