Діва Млинища - Страница 24

К оглавлению

— А знаєш що, Марочку?

— Що, тату?

— Сідай-но ти мені на плечі.

— Як то? Вам… тяжко буде.

— Нє, — сказав Панас. — Я нагнуся, а ти залізай. Ще й не такого підіймав.

І присів. Малий завагався.

— Я ж солдатський син. Дійду і сам.

— Сідай, — велів Панас.

Марко таки заліз на плечі. Панас понатужився і підняв. Ой, тєжко вже. Захитався. Мусить іти. Трохи похитуючись, потюпав далі. Село, засипане снігом, лежало перед ним те й не те. Старенькі, вкриті білими шапками хатки, мовби присідали, придивляючись до дивних подорожніх. Панас звернув на вулицю, що виводила з тракту (тоді в Загорянах дорога-тракт ще пролягала через село, мимо церковки) на Млинище. Їдна хатина, друга. Почав пригадувати, чиї то хати. Смолярихи, Пацьорина, Гартемова… Бач, ни забув… Чи є досі теї люди, чи вже зовсім інші? Ніде нікого, геть дрімотне село. Й нічого не змінилося. Час мовби завмер, дожидаючись його повернення.

— Ти таки тяжкий, а я старий солдатисько, — сказав до сина.

Нагнувся, присів і раптом впав у кучугуру. Поруч гепнувся син.

— Отакої, — сказав Панас. — Ти не забився?

— Нє, тату, — сказав Марко. — Али я скоро виросту, то, гляди, ще й вас на собі понесу.

— То й добре. Бо я, кажись, таки уїздився.

Обтріпались, потюпали далі. Панас подумав, що час не перехитриш, конем не об’їдеш. Та й де його кінь? Воронки, певно, давно нема. І вперше подумав, що, мо’ ни тре було вертатися. Пуйшов у солдати, та й пропав чоловік, та й по всьому. Або там, на Кубані, з Асміне лишитися, або десь у тих степах, за Дніпром, де землі солдатам багацько мона було взєти… Захазяював би…

І тут на нього напала впертість. Та що ж то таке, як до села свого добрався, то не дійде… Он же ще їдна вуличка, й хата їхня буде.

Бабу зобачив якусь побіля доми неїної, привітався. І хто ж то стоїть, на чоловіка в шинелі пильно примружено зиркає? Не може згадати Панас… А ось же й вулиця й хатинка, дома… Ну, його чи не його…

Він стояв і кликав теплю хвилю радості, а вона не приходила.

«Як же ти довго ходив по світах, солдате», — подумав.

Але за цією прийшла інша думка: «Того й ходив, щоб вернутися. Щоби цеє засніжене село побачити, димок, що над домами де-не-де в’ється. То ж димок, що зачинає моє серце зігрівати».

Гаряче бажання побачити когось зі своїх, мов хвиля у великій ріці, раптово, нагально захльоснуло, обгорнуло, мовби до себе тулить, вкупі з ним хвіртку відчиняє.

— Ми вже прийшли, тату? — чує голос Марка.

— Прийшли, сину. Бо… Бо мали прийти.

Забряжчала клямка, скрипнули двері. І гарячий, застійний, напівзабутий дух ув лице вдарив. Панас одчинив двері до хати, які цілих двадцять п’ять літ, тепер уже й з хвостиком, не одчиняв, ступив за поріг, проказав:

— Доброго здоровля сему дому. Хай пан Біг помагає.

Од ночовок, у яких лущили горох, підвела голову худорлява молодиця. Коло неї двійко дітей — вже майже зуросла дівчина і хлопчик, трохи менший за Марка. Хто ж то в їхній хаті хазяює? І тут здогадався — то ж, певно, жінка Тарасова, а то їхні діти. А мама, де ж мама?

— Доброго й вам здоровля, — почув. — Ви-те до кого? Ци мо’ просити щося прийшли, так ми бідні… Та й учора тико буле тута просячі люде…

— Ни просити, хазяюшко, привітати вас у своїй хаті та поклонитися, — сказав Панас. — Не пізнаєш? Та й де би… Бо і я ни могу признатися, чия ти… А я Панас, Тарасів брат. А де він сам, хазяїн?

Жінка подивилася, перемінилася на лиці й сплеснула руками.

— Боже мій… Панас! А ми думали…

— Що я пропав? — Панас усміхнувся. — А я живий, хазяюшко. Йди-но, почоломкаємося.

Жінка вийшла з-за стола, обняла, до грудей притулилася. Потому на Марка кивнула — хто то? Ваш син? Панас пояснив — так, то мій син. Її лице, на якім до радості явно примішувалася тривога, просіяло. Певне, подумала — просто в гості приїхали, а не посягати на хату. Сказала, що Тарас до дєдини подався, просили там по хазяйству помогти, а син, Петрик, до хлопця Буцишиного за річку побіг. Ото-он Мокринка, середульша, скоро дасть Біг і заміж пора буде віддавати (дівчина зашарілася), а то Кіндратик, грамотєй, певно, буде, бо в церковноприходську записали.

— То у вас четверо дітей? — перебив її сокоріння Панас.

— Четверо, двох ще Бог забрав, хлопчика й дівчинку, малєйкими. А найстаршу, Стипанку, то вже й замуж оддала. Внука маємо, а типерки другим груба.

Охоча на слово виявилася Тарасова жінка, його братова. Про всіх родичів розказувала, про те, хто вмер останнім часом, а хто замуж збирається. Про те, що батюшку їхнього на більшу парафію мають переводити, а кого їм пришлють — невідомо. За якимось сотим чи й більше словом нарешті Панас узнав, що звати неї Варка, з Чинбарів, кутка, та ж ви-те знаїте, при в’їзді, Адама Слісаря, по вуличному Кабздися (засміялася) дочка. Панас дістав зі свого мішка подарунки — їй хустку велику, гарну, шальоху празничну, валянки Тарасові, мо’ подійдуть, ноги в них вроді однакові, дітям гостинці, шматок в’яленої ковбаски та ще й блєшчину горілки. Зовсім посвітліло лице братової. Кіндратик з Марком забалакав. Щоб остаточно розвіяти сумнів, Панас повідомив, що на хату їхню ни посягатиме, грошенят має трохи, то якщо є підходяща, щоби продавали, то купив би. Варка — та вроді таких нима, хіба в баби Мотрихи, їдна вона живе, дома, правда, на курячих ніжках, доживає віку, як і баба, та мона поладити. Нарешті добрався Панас до запитання, яке й хотів, і боявся задати, — про маму Юстину.

— Ни дуждалися вас мама, — зітхнула Варка. — Три роки як приставилися. Боліли перед тим, і все питали, ци Панаса ни видно. Дітей посилали на шлях подиветися. Вєрили, що ви-те вернетися, ой вєрили… Бо ж ме грішним ділом думали, що ви-те десь пропали.