Діва Млинища - Страница 12

К оглавлению

— Ни тре мені ніякого Панаса. Парубок він удатний, тико я тибе одного люблю. Ждатиму, скільки б ни довелося…

— Двайціть п’ять літ? Обоє постаріємо до тої пори.

— І старі женяться.

— Мене й убити можуть, — сказав Пилип чи то з жалем, чи то з приреченістю.

— Пилипе! Не кажи так! — Параска аж трусонула парубка. — Мовчи!

— Чула, що староста приндив? Хранцуз якийся на Расєю збирається вуйною пертися. Так що все може статися.

— Я за тибе молитися буду. Матір Божу проситиму.

— Все їдно ни бути нам разом…

— Пилипцю, в мене все терпне, як подумаю, що без тибе зостануся. За що нам така розлука, за які гріхи?

Отаку розмову почув, отака балачка, отака в них любов… Ну й Параска! Сучка підла! А з ним же, Панасом, як загравала! Типер без Буци вмирати збирається. Ну й умирай, раз така.

Аж втиснувся у стару крислату яблуню, за якою стояв, як теї любовники-осоружники мимо проходили, та ще й за руки взявшися. За руки! Хтів було вийти. Сказати, що він усе чув, усе знає, та стримався. Нихай. За пару деньків, ну, мо’ тиждень якийся, Буца пуйде, як миленький, до війська, а він, Панас, зостанеться. Тутечки, в селі, на Млинищі. І Параска таки буде його, як ни типер, то в четвер. Час грає в його дудку!

Панасові, звісно, було вельми прикро. Уночі довго не міг заснути, а заснув — то майже відразу й проснувся. Почулося, що хто у вікно стукає. Скинувся… Параска? Виглянув — нікого. Тико чути, як легенький шум по садку гуляє, немов запізнілий вечорничник. Знав, що типер точно ни засне.

Багато передумав тої ночі. На серці було прикро, важко дихалося. А йому ж здавалося, що й Параска, кохана Парася, Парасочка його любить. А вона… Вона любила того Буциська, он яка гірка правда… Нічого, він витерпить, словом ни обмовиться, а як сам лишиться, отоді нову пісню поведе. Прийде і його часниця! Ще й як любитиме його тая зрадливиця. Рік-другий мине, й зовсім вивітриться той Буца із пам’яті. А як діти підуть, багато дітей, він уже постарається, як ще більше хазяйство надбають, присяде і на його призьбі щістє-щістєчко з віночком на голові. Од тих думок трохи посвітлішало на душі, а у вікно зірка велика заглянула, здалося Панасові — по голові його хоче погладити.

Усміхнувся з тої думки-химерниці й відчув, як на плече кладе м’яку лапку дрімота.

Параску він побачив під вечір, як вертався з лісу, туди ходив по зеленички. Полоскала в Мережці одежину. Хотів було, як намітив, позв пройти і відчув — не зможе. Потягло до тої, яку все ще любив, подумав навіть — а може, почуте вчора йому приснилося, привиділося? Про ту підслухану розмову він удома ні матері, ні братові не сказав. Тільки в лісі подумав з гіркою усмішкою: «От би тую Діву, Діву Млинища стрітити, хоть би їй пожалівся». Та в лісі тико двох грибників надибав, словом-другим перекинувся.

Параска підвела голову. Як зачула його ходу, подивилася сумно-сумно, а може, йому так здалося?

— По гриби ходив? Міг би й мине покликати…

— А тре? — не стримався Панас.

— А чого ж нє? Ходили ж ни раз.

— Ходили…

«Вже як чужі», — подумав Панас.

І далі — чужими, виявляється, і були. Нічого, станемо рідними…

— Я вчора той…

Затнулася, збилася, зам’ялася, слова в горлі забулькали.

— Знаю, до хрещеної бігала, — перебив, підправив її виправдання Панас — чути брехню з цих вуст йому раптом стало нестерпно.

— Тре було…

Вона ще раз підняла голову, очима зблиснула. Їхні погляди зустрілися. Гарні, великі, ледь зеленкуваті очі пропекли його наскрізь. Наче докоряли за його щастя, удачу, за те, що остається… Ци так здалося?.. Сум, що сидів у глибині цих диво-очей, раптом наче покликав його за собою. Ходімо кудись, далеко звідси, оповім тобі про печаль, якої ти ще не знаєш…

«Я знаю», — ледве не промовив Панас уголос.

— Приходь на свіжі зеленички, — сказав натомість.

— Прийду, як попораюся…

Параска навіть силувано усміхнулася. Панасові раптом здалося — та усмішка пахне полином. Гіркою травою, що невідомо, як висіялася. Відвернувся і рушив. Уже як відійшов трохи, озирнувся. Параска дивилася йому вслід і щось ніби шепотіла. Може, яке закляття посилала, може, про щось просила. Про що? Махнув рукою.

Дівчина й собі змахнула. Так, мовби хтіла злетіти, одірватися од землі, й не могла.

«Мов птаха з підбитим крилом», — раптом не знати чого подумав.

Параска одвернулася, нагнулася над водою. Панас пройшов іще трохи й тут жаль не знати чого стиснув груди, а на очі виступили сльози. Зрозумів — любить, любить, кохає її, таку явно згорьовану, з лицем, що обрамлював незримий вінок ледь прихованих печалей, досі найріднішу й найбажанішу. Він любить її, любить ще більше, ніж досі, й бажає їй щастя. Та чи зможе їй подарувати, принести це щастя замість Пилипа, і як те зробить…

Наступна думка спинила його, кинула спершу в жар, а потім обдала льодяним холодом: «Я можу піти до війська, у рекрути, замість Пилипа. Казав же той поручик, чи нє, то староста, що може бути заміна… Ци то він уже сам вигадує?»

«Як би там ни було, тре спитати у старости», — подумав Панас.

Озирнувся. Село починали огортати перші сутінки.

«Боже, що я надумав? — Панас зупинився і відчув, як весь дрижить. — То ж двайціть п’єть літ служити. Стико літ! Али ж Парасочка буде щаслива. Щаслива з гинчим, али щаслива…»

Пройшов ще трохи, он уже й дома їхня видніється. Нивже й неї доведеться покинути? І маму… Ну, в мами ще їден син, Тарас зустаниться…