Діва Млинища - Страница 11

Над майданом враз подув рвучкий холодний вітер, налетів, зашарпав поли, залітав під благеньку одіж, рвав, немов хотів душі витрясти. А за ним і перші сніжинки закружляли. Панас простяг руку, зловив на долоню маленьку холодну комашку. Вона враз розтала.

«Як скоро й моя надія», — залетіла до голови думка.

Майдан майже спорожнів. Бачив, як виходячи на вулицю, озирнулася Параска. Мо’ хотіла його підбадьорити?

Він озирнув два десятки хлопаків, котрі лишилися стояти, очікувати присуду долі. Збоку шестеро. А далі… без нього тринадцятеро. Майнула грішна думка: «Без Гараська, який уже вибрав солдатчину, як Ісус із апостолами. Тилько із них які апостоли… Репані мужики, ще не зовсім зашкарублі коло землі». Тут подумав й гинче: «Когось у цему невеличкому гурті бракує. З тих, що були його ровесниками, ци на рік-два старші. Де ж Гордій, сусід через три хати?.. Еге, та його й не було на зібранні… Уберіг дядько Юхим свого родича і хрещеника… І Петра Козівського нема, і Василя Лощикового… І Кирила Вергуна. Синки найбільших загорєнських багачів до війська не підуть…» Серце стислося ще більше…

Тимчасом староста звелів підходити і тягти папірці. За командою писаря хлопці так і робили. Панас побачив, як підійшов Пилип, витяг, простяг поручику.

— У войско, — сказав той. — Да, крепкій будєт солдат. Ну, нічєго, жирок на занятіях розтрасьош.

Панас угледів, яким похмурим поглядом зирнув на нього Пилип. У ньому все завмерло. Лишилося тягти трьом, а в строю тих, кому судилося служити, разом з добровольцем Гараськом стояло уже семеро. Наступної миті він почув своє ім’я і ступив наперед до шапки ніби не своїми ногами. Тремтячою рукою взяв папірець, розгорнув.

Папірець був чистим.

Чистим-чистісіньким.

Гаряча хвиля обдала Панаса. Кудись одступив осінній холод. Зник і перший сніг.

— Чєво стоїш? Отойді. Обалдєл от радості? — голос писаря.

Він відійшов. Почув кимось сказане крізь зуби:

— Пощастило.

Пилип Буца дивиться заздро і трохи з ненавистю. Нехай. Не він же, Панас, посилає його служити.

Дістають папірці ще двоє. Останній рекрут затуляє лице руками, а потім, наче сліпий, виставивши руку наперед, йде до товаришів по нещастю.

Староста велить тим, кому до війська, остатися, їм скажуть, коли йти до рекрутського присутствія, а решта може вертатися додому. Хотя, якщо хто хоче помінятися місцем, піти за когось служити — таке дозволяється. Охочих не виявилося. Дурних не було.

«Якби крила — полетів би, — подумав Панас. — Нихай, пожду тиждень-два, ни буду травити Пилипові душу, а там і зашлю старостів до Парасочки».

З цією думкою він і виходить на вулицю. Сніг уже не падає, з-за хмари виглядає краєчок сонця. Воно по-особливому лагідне, мовби не осіннє, а весняне.

— Дєкую тобі, Боже, — вголос тихо каже Панас. — Дєкую, що простив гріха.

5. Вибір Панаса

Кілька днів Панасове серце не те що раділо — співало. Минула загроза, обминула біда, що ще треба? Тре було ждати, доки поведуть рекрутів із села, а тоді, може, й не одразу — свататися. Засилати сватів до Парасочки. Бо ж, певно, щось у неї й було до Буци — жаль, симпатія… Бо як додому вертався з того збіговиська, на дорозі перестріла. Спитала:

— Що там? Ти не йдеш?

— До куми на пироги? — Панас попробував пожартувати.

Парасчиного чола торкнулася легенька тінь. Мовби невеличка воронячка пролетіла над нею.

— До прийому. До війська, — сказала трохи з притиском.

— Як бачиш — нє, — відповів.

Вона скинулася, навіть руки до нього чогось простягла. Глянула з якоюсь осторогою.

— А Пилип?

— Пилипа жде доріженька дальняя, — Панас, певно, не зміг приховати радості, бо вона подивилася вже явно неприязно:

— Радієш?

— Чого б то я мав радіти? Шкода, звісно, али доля така випала. Сам витяг із шапки.

— Сам? Он як…

Одвернулася і пішла. Панаса кольнуло в серці.

«Щось ти занадто переживаєш за тим Буцою», — хотів сказати, проте промовчав.

Увечері все ж трохи побалакали біля перелазу. Парася швидко додому зібралася, сказала, що холодно їй у самій сорочці.

— То вдягнися, — сказав Панас.

— Завтра вдягнуся.

І побігла до хати. Завтра — то й завтра. На другий день стрілися на вулиці, заговорила приязно.

А потім був той вечір. Домовилися стрітися коло Варчиної верби. Та Параски там не знайшов. Почекав трохи, рішив додому вернутися. А потім як стукнуло щось. До неїної доми пішов. Мати Парасчина сказала, що до хрещеної побігла, нитки занести чи що. Ну, до хрещеної, то й до хрещеної. А як проходив мимо Гогульчиного садка, то в темряві розгледів, на краю, побіля річки, дві постаті.

Щось знайоме наче в них видалося.

І Панас тихенько, скрадаючись, потягся до тих фігур — одна велика, друга менша, тендітніша. Зблизька почув голос дівочий. Парасчин.

— Як же я без тебе зостануся? Я ж умру.

— Не вмреш, — Буцин густий, хриплуватий голосисько. — Панас, дивися, утішить…

Параска… Параска нахилилася до Буци, навіть притулилася.

— Як ти можеш таке казати, Пилипцю? — почув Панас. — Нихто мені, кроме тибе, ни потрібен. Я ж тибе тико люблю. Більше никого.

— І я тебе, — Буца. — Тико ж виходу нима. Як утечу — все їдно спіймають. В розбійники же не піду. Січі тепер нима, щоб туди податися.

— Що ж нам робити?! — Параска швидше не вимовила, а зойкнула.

— Долі скоритися… Вийдеш замуж. Хотя би й за того Панаса…