Діва Млинища - Страница 90

Настя, коли те почула, постала перед чудернацьким сватальником у всій своїй красі — руки в боки, а з вуст колючки розсипаються. І сказала, що вона, може, й вогонь, тико ж вогонь мокру солому ни запалить. Потліє вона, і яке гріття?

— Ну, того, як знати, — промимрив хлопець, котрого звали, як для села, трохи дивним ім’ям — Веня. — Як добрий вітер подує…

— І хто ж того вітру нашле?

— Може, і я… А може, й ти будеш того вітру шукати.

Отак сказав і за шапку. Мо’, й зрозумів, що зі свавільною дівкою каші не звариш. А мо’, щось інше вже мав на думці.

Таки, певно, мав, бо десь за місяць по дивній здибанці Насті захотілося ні з того ні з сього побувати в далеких родичів у тому Крильці. Ну, й до Вені заглянула, а за днів десять і Веня до Круків вдруге припхався. Ще за два місяці скороспіло гуляли весілля. Через місяців сім у пари (Веня прийшов у приймаки) з’явився син, і злі язики казали, що невідомо, чий він. Та як би там не було, нова сім’я народилася, діти пішли мало не рік по року, й незабаром їх було уже троє. Потім і четверте виклюнулося. Жили Настя і Веня не вельми дружно, часто сварилися, іноді міг чоловік руку підняти, особливо, як чув чи підозрював, що його Настуня з кимось знов гульнула. Настя в боргу не лишалася, і мало не весь куток знав, який у неї чоловік охверма. А могла й собі ляпаса одвісити. Так і жили. Як у тій гуморесці, де «вовк з лисицею жили, гризлись, не мирились, дня такого не бувало, щоб не посварились».

Веня був простим, не вельми говірким, працювати пішов на ферму підвожчиком кормів. Та була в чоловіка одна пристрасть — до мотоцикла. Десь купив собі старого «Їжака», сам перебрав його, склав по-новому, пофарбував. І між роботою та по святах гасав на тому мотоциклі, як навіжений, по селі, по польових і лісових дорогах, а то й по шосейці. Та з такою швидкістю, мовби хотів на своїй тарадайці в небо злетіти. Гасав і все.

— Доїздишся, — не раз пророкувала Настя. — Яка холєра тибе носить?

— Вітру шукаю, — кидав чоловік, натякаючи на давню їхню розмову при першій зустрічі. — А ти не каркай, Кручихо.

Настя таки накаркала. Зимовою порою Веня не знати чого погнався польовою дорогою вздовж Мережки. Хотів перескочити через шосейку та не помітив, як виїжджає з-за повороту машина. Щоб уникнути зіткнення, вивернув кермо. З машиною не зіткнувся, та не справився, як було сказано в міліцейському протоколі, з керуванням і врізався в придорожнє дерево. На його обличчі застигли здивування і ще наче якесь запитання — може, чому не дали наїздитися, посперечатися з вітром чи втекти од прикрощів цього світу.

По наглій загибелі чоловіка Настя лишилася з четвіркою дітисьок, найстаршому з яких добігало до десяти, донька тільки в школу пішла, а найменша дибцяла під стіл та витирала шмарклі.

Веня загинув на початку зими, а наприкінці весни Настя заглянула до сусідки Федорки, яка жила через хату. Між ними була різниця десь в одинадцять літ, але дружили, позичали одна в одної і хліб, і сіль, сварилися й мирилися, часом і разом перемивали кістки млинищівських жінок. І цього разу покалякали про те про се, Федорка, звісно, поспівчувала, що типерка Насті доводиться самій і з хазяйством управлятися, й дітям давати лад.

Тоді Настя й видала:

— А знаїш, чого я до тебе прийшла?

— Кажи, то знатиму. — Федорка. — Мо’ що позичити, то чого ж…

Настя стояла, запнута легкою косинкою, у станіку і довгій спідниці, а по губах раптом пробігла, начеб зазміїлася, загадкова посмішка.

— Віддай мині свого Юрка, — сказала вона.

— Як то оддати? — Федора подивилася здивовано. — Якщо помогти чого, то як приїде, скажу, щоб зайшов. А нє, то Потап щось поможе.

— Я не про те, — Настя потерла носком черевика по землі, а посмішка набула іншого забарвлення, ще веселішою стала й водночас начеб соромливою.

— Мо’ вкосити тре, то скоро в нього канікули, то поможе. Юрко, ти ж знаєш, хоч і студєнт, косити вміє по-наському.

— Федорочко, я ни про таку поміч, — сказала Настя. — Оддай мині його назувсім, за чоловіка.

— Як то за чоловіка? Здуріла, бабо, чи що? Ци, може, вже й з Юрком гуляла?

— Не бійся, ни спокушала твого синочка, — сказала Настя. — Він же в тебе такий аліганцький… Як тая дівка, що ще ни гуляна…

— То що ж ти хочеш?

— Кажу ж — за чоловіка оддай. Назовсім.

— А, то ти жартуєш, — нарешті второпала Федора. — Ой, Настуню, хай-но Юрко вивчиться, інженєром стане, то, диви, й найде собі пару. Йому ще спішити ни тре.

Настя раптом тупнула ногою.

— Тре спішити. Тре. Я направду прошу, щоб ти його мині оддала. За чоловіка. Юрчик тибе любить, завше за мамину спідницю тримався, слово твоє, як учоні кажуть, — гавторитєт, того й до тибе перше звернулася.

Федора нарешті второпала — таки ни жартує сусідка-навіжениця. Направду таке надумала-нагадала. Як же то? Що ж то діється?

— А ти ни забула, скіки між вами літ? — Федора не приховувала зневаги в її інтонації.

— Ну, знаю… Штирнадцять літ. То й що?

— То й що? — Федора стала закипати. — То й що, кажеш, бабисько дурне? І те, що в мого сина ни хазяйство, а наука в голові, тобі ніц ни значить? Ще року по чоловікові ни минуло, а вже між ногами засвербіло? То йди потрися в хліві об двері, коло свеї свинки. Отако тобі скажу, хоч обіжайся, хоть нє. Все, мині тре ще попоратися, а тобі в ланку колхозну йти. Поговорили, називаєця…

— Ну, як хоч… Я те і Юркові можу сказати, — кинула Настя наостанок.

— Кажи, кажи, — Федора їй навздогін. — Ото потішиться хлопець.