Діва Млинища - Страница 9

Якщо ж він зараз признається, що збрехав, то жде його ганьба, покарання. А відтак рушиться все — думка про хазяйство, про женитьбу на Парасці, про те життє, яке мало бути. У нього, його коханої, дітей, котрі мали народитися і тішити їх. Хіба цього ни хоче Бог, щоб люди були щасливі?.. Хіба він, Панас, ни людина, а шматка, об яку можна витирати ноги?..

Усе це промайнуло мовби перед очима і в голові Панаса. За якусь мить чи дві-три. І він рішився. Підніс руку, склав три пальці й перехрестився.

— Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа… Я казав правду…

На його плечі навалилася величезна брила, й Панас захитався. Ось-ось він упаде, або на його бідолашну голову обвалиться стеля. Бог мусить його покарати. Мусить…

Але стеля не обвалилася. І нічого не трапилося.

Наче крізь сон, він почув голос ненависного панка з міста: ось, мовляв, ваша хвалена сільська мораль. Бреше й не червоніє.

Панок вилетів з хати, притому добряче грюкнув дверима. Староста Юхим раптом засміявся — голосно, розкотисто.

— Не бійся, синку, — сказав. — Бог, він тоже не біб товче.

На дворі посланця з волості й слід прохолов.

— То мені мона йти? — спитав Панас.

— А чого ж нє?.. Йди. Робота, певно, жде.

— Дєкую.

Панас уже біля воріт спинився.

— То правда, що до війська забиратимуть?

— Звідки знаєш?

— Він казав, отой…

— Забиратимуть. Али нибагато.

— Тико парубків?

— Парубків.

Уже дорогою додому Панас вирішив: раз тільки парубків неженяних братимуть до того війська, то він зараз жениться. Навіть не ждатиме Покрови. Цеї ж неділі зашле старостів, наступної, як годиться, зроблять запитки, а там і весіллє. Першою він повідомив про своє рішення маму. Заодно й покаявся, що згрішив та ще й перед святими образами. Мати зітхнула — коби ж чого ни сталося — і сказала, що молитиметься за його прогрішеніє. А сам Панас мусить висповідатися та свічки великі в церкві перед образами святих Дмитрія і Миколая та Матері Божої поставити. Для такого діла й грошей ни тре шкодувати, аби помогло. Може, й проститься, а на піст тре в такім случаю в середу та п’єтницю зовсім ни їсти.

Увечері про те, що хоче, і вже невідворотно, заслати сватів, Панас трохи не своїм начеб голосом звідомив і Параску. Вона завела було давню пісню про Мотрунку, що старша сестра обижатиметься, якщо молодша першою заміж вискочить, не годиться так.

— Зашлю, — вперто сказав Панас. — І спробуй відмовити!

— То що? Наб’єш? — Параска зблиснула диво-очицями, аж у напівтемряві було видно, які вони чорні, разком білих зубів сяйнула.

Панас вдавано насупився:

— А чом би й нє!

— Ще вспієш, як жінкою твею стану.

Панас пригорнув кохану. Ніжно-ніжно, як міг. Відчув запаморочливий запах її тіла. Тіла, яке належатиме йому.

— Та щоб я коли на тибе руку пудняв…

— Усі ви-те таке кажите.

Та Панас побачив — сподобалися дівчині його слова. Додому після побачення летів на крилах. Брата ще дома не було.

«От сморчок, — подумав незлобиво. — Вже й собі з кимось вистоює».

…Радість його пригасив, накрив мокрим рядном той самий староста. Перш ніж одружуватися, мусив про те повідомити старосту, а той — його ясновельможність пана графа, так було заведено. Бо граф міг і не дозволити, або відстрочити весілля, якщо мав на хлопця чи дівчину якісь свої плани — забрати в покоївки чи хлопця в особисті гайдуки. Таке траплялося востаннє в селі літ п’ятнадцять, а може, й більше тому, та порядок лишився.

Староста Юхим, довідавшись про Панасові наміри, сказав, що йому женитися поки що не можна. Треба пождати до рекрутського набору, а він от-от буде. Не випаде така неволя, тоді генче діло. Гадає, пан граф не перечитиме.

— А довго ждати? — Панас промовив те наче дерев’яним голосом.

— Має прибути приставітєль з повіту. Тоді й вас зберемо.

Панас вийшов зі старостиного подвір’я, мов у холодну воду опущений. Відчув раптом — не обмине його лиха доля, буде його покарано за те, що на панка того задрипаного руку підняв, а головне — за те, що збрехав, тяжко згрішив перед Богом і перед собою. Виходило, що й так і так йому судилася рекрутчина, шлях у тяжке невідоме.

4. Жереб

Через тиждень за Покровою селом ходив помічник старости і скликав народ на зібрання, яке мало відбутися на майдані перед церквою. Коли питали, чого збирають, одказував, що там, мовляв, почуєте. Ну, а Панасові підморгнув: «Знаєш».

Проте не тільки Панас, а й багато хто в Загорянах знав. Хто од самого старости, хто од його помічника. Попереджений старостою, що про таке не велено губу розпускати, Панас ні перед ким не обмовився й словом. Навіть перед Параскою. Хоч при кожній зустрічі, при кожнім побаченні тремтів, як останній листок на вітрі, вдивлявся в лице коханої, випивав її поглядом геть усю. Його душа тремтіла тоже мов уостаннє. Молив Бога, Матір Божу, великомученика Дмитрія, ім’я якого носила їхня церква, святого Миколая, аби ті простили гріх, бо ж збрехав перед Богом. Поставив свічки перед їхніми образами, а вдома, кожен день при вранішній молитві, також ревно просив за прощення.

А проте рекрутчина для загорянців не була такою вже й новиною. Не тільки паломниці, а гинчі люди всякі звістки приносили. У Росєї, до якої теперка належали, казали: «Привиденція така — набирати молодих хлопців у рекрути (чудне яке слово), і то не просто забирати, а на довгих двадцять п’ять літ».

«Двайціть п’ять літ? — перепитували. — Та тож ціле життє…»