Діва Млинища - Страница 77

Нивже зновика облом, біль і …

Ростислав спинився. Потім взяв неї за плечі. Пригорнув і відпустив. Сказав, що дуже любить. Що йому байдуже, що в неї хтось був, що дитина, що сам не святий, проте… У нього дуже суворі батьки, ще тої, старої моралі. Особливо мама… Коли старший, Толік, почав було дружити з дівчиною, у якої була недобра слава, мама суворо заборонила, та й батько раз добре пройшовся паском і кулаком по сестрі Райці, коли та надто пізно прийшла додому… Ні, він не проти дівчинки, він би… Але… Він не уявляє, як він приведе до них у дім жінку з дитиною… Він уже написав батькам, що має гарну дівчину… Дівчину…

— То що ж нам робити?! — Варочка швидше зойкнула, ніж вимовила.

Ростислав сказав, що він хоче, щоб Варочка була з ним, стала його дружиною, але…

Але без дитини…

— То що, мині вбити Лєрку? — Варочка мало не викрикнула.

— Чого ж убити… Зроби щось інше… Можна ж в дитбудинок здати чи куди там… А тоді поїдемо до наших…

— Ну, дєкую… До побачення…

Ростислав схопив неї за руку. Стис. Проте не надто боляче.

— Не гарячкуй… Подумай… Я ж хочу бути з тобою… І туди мушу вернутися… Подумай… Якщо любиш… Зустрінемося післязавтра… Приїдеш до міста…

Варочка думала ніч і наступний день, і ще ніч. Обурення змінилося розпачем. А на зміну розпачу приходили картинки їхнього кохання з Ростиславом. Ще й якого кохання! Побачила, як вони їдуть в те його місто. Як їдуть вулицею — обоє молоді, вдатні, вродливі, дужі. Гарна пара. Чудова пара. Заходять на подвір’я будинку, де їх зустрічають Ростикові тато й мама. Вона буде доброю, роботящою невісткою. Вона вміє ладити з людьми. До того ж Ростик каже, що вона може піти вчитися на продавця… Потім робитиме в магазині…

Варочка поглянула на доньку, котра мирно посапувала у сні. І раптом відчула до цієї істоти глуху неприязнь. Може, справді здати в дитбудинок? Але що скажуть люди? До того, що в неї дитина, вже якось звикли… Хоча скільки наварнякали, нагудили за її спиною… І чула, й хорохорилася… Проте скільки пережила… Як заявитися в той будинок, де його шукати… Треба ж буде заповнити якісь бомаги…

У неї ще була зустріч з Ростиславом. Коли побачила коханого, перехопило подих від одного його вигляду — високий, стрункий, міцні руки й широкі плечі, на які скоро замість старшинських ляжуть офіцерські погони.

Він поводився, мовби нічого не сталося. Жодним словом не згадав про вчорашню розмову. Казав ніжні слова.

Повів у ресторан (вперше), в кіно.

Потім вони кохалися в квартирі його товариша… Варочка верталася додому пізно ввечері — Ростислав відвіз до села позиченим мотоциклом. Варочка обіймала його за плечі, тулилася до них і думала, що ніколи й нікому не віддасть цього чоловіка. Неїного чоловіка. У тілі жив солодкий трем сьогоднішнього кохання. Кохання перед розлукою. Бо він сказав, що дали відпустку, після якої служитиме там, у своєму місті. А перед тим приїде, щоб забрати її. Заяву до загсу подадуть уже в них, так ліпше.

На прощання сказав:

— Ну, ти вирішуй за цей час свої справи…

— Може, зайдеш? — спитала несміливо — стояли біля її будинку.

— Пізно вже. Мотоцикла сьогодні обіцяв віддати.

Не хотів навіть глянути на Лєрку.

Але її любив.

Любив. Ще й як любив!

— До зустрічі, кицюню. До скорої зустрічі.

І собі видихнула:

— До зустрічі.

У хаті — Марина, сусідка, налетіла:

— Ну де ти швендяєш? Дитина ж уся скричалася. Якби я ни зайшла…

— Дитина… Дєкую вельми…

— Знов якийсь ухажор возив мациклєтом до лісу?

— Ни твоє діло…

— Ой, Варко, дограєся ще раз…

— Та йди ти…

— Я то піду, — сказала Марина.

«Тре таки щось рішати», — подумала Варочка.

Глянула на дочку. Де воно взялося, за віщо…

«Тре щось рішати», — ще раз подумала.

Рішення прийшло через два дні, коли купала своє нещастя. Доливала в тазик до води, загарячої, холодну.

Вода, вода… Холодна вода… Чого прийшли ці слова?.. Холодна вода лилася крізь пальці…

Наступного дня, йдучи поратися на город, де тре було підрізати рештки капусти, Варочка вперше посадила доньку у глибоку виварку з водою. На початок не вельми холодною. Мала запхинькала, потім замовкла, стала плескати ручками по водичці. А може, й не знала, що то таке.

Відтоді, йдучи на роботу, вона лишала Лєрку, одягнуту тільки в сорочечку, у виварці з водою. Все холоднішою.

20. Ошукана

Вони верталися із заробітків у Росії, їхали через Білорусію, а що вирішили зекономити трохи грошиків, рубликів, вже ліпше було потратити їх на випивку, то добиралися з Москви не як звично — на Мінськ, а тоді на Брест і додому, а місцевими дизель-поїздами. Мусили кілька разів пересідати на менших станціях, та спішити їм було нікуди — позаду було каторжне літо й частина осені, коли, надриваючи жили, зводили аж два корівники в далекому сибірському селі. Зароблені зерно й солому вони також продали, перетворили на ті ж рублики, які тепер зігрівали міцні чоловічі тіла в гаманцях, передбачливо пришитих зсередини до сорочок і штанів дружинами і матерями. Таких бригад з Полісся, які шукали ліпшої долі по всьому Союзу, в ті роки було багато. У їхніх селах людей було також багацько, сім’ї багатодітні, а земля така бідна, роботи всім не вистачало, діти просили їсти, а потім їх тре було ставити на ноги, тож місцева влада дивилася крізь пальці на оті поїздки-відлучки. Тим більше, що вертаючись, заробітчани несли місцевим князькам — головам колгоспів і сільрад — своєрідну данину за дозвіл весною вирушати у виснажливі мандрівки, як тоді казали, за «довгим рублем».