Діва Млинища - Страница 71


К оглавлению

71

Софійка сказала біля хати:

— Ви-те постійте ще, а мені щось зимно.

Зенько враз стиснув їй пальці, шкрябнув нігтем по долоні. Софійка зашарілася, рвонулася. Вбігла до хати і, не роздягаючись, впала на ліжко. Було нестерпно гаряче.

Тоня із Зеньком стояли недовго. Софійка почула скрип дверей, підвелася.

— Що ти йому писала?

То були перші слова, які промовила Тоня.

— Писала?..

— Так. Що ти йому таке писала, що він уже, ледь явився, на тебе дивиться, мов ковтнути хоче…

— Що я писала?

Софійка раптом побачила рядки. Мовби на грядці, вони росли — великі, живі, схожі на ростки, які щойно з’явилися та одразу встигли підрости.

Буковки з її письма. Майнуло — раптом вони ще більше виростуть, і Тоня дізнається, що вона писала…

Вона ж ничого такого не писала. Ні про любов (ще не було неї), ні про себе, швидше, про щось таке, сільське, що було, як само собою зрозуміле, як живою частинкою її життя-буття-існування. Описувала хіба стеблинки в їхньому садку, ще як вона їдного разу побачила, як сходить сонце, а ще як сонце опускалося в річку…

Та то ж так, плелося щось у голові, вона думала, що Зенько хоче про все те прочитати. Вона не писала слів про любов, які писала, дарувала, вибризкувала із серця сестра (одного разу прочитала крадькома неїне недописане письмо), вона мовби гралася, вона посилала кудись далеко-далеко частину їхнього Млинища.

— Про село, як у нас вдома, що де росте й садили, як вчилася у школі, потому про роботу. Які слова приходили, такі й писала.

— Не бреши… Хай спробує ни посвататися, уб’ю вас обох. Виняньчила на свою голову почвару. Гадюку.

— Ну що ти таке кажеш, Тонюнечко…

— Що кажу? Думаїш, ни бачила, як на тебе зирив? Красунечка! А я вже хто?.. Кобеляка проклятий…

— Заспокойся… І посватається, і на весіллі я ще погуляю.

Софійка вимовляла слова й відчувала — каже нещиро. Але ж навіть, як щось між ними пробігло, то вона…

«А що я?» — думка-напасниця перехопила подих.

Зрозуміла — скільки б не дорікала собі, навіть невдячною свинкою чи й гірше не називала, а те ні вбік, ні назад ни поверне. Чого вона полюбила? Бо полюбилося, бо…

Єдиний він такий на світі.

І для неї, і для Тоні. Найліпшої у світі Тонечки, яка стала рідною мамою, більшою, ріднішою й за матір, і за сестру. Що ж діяти?

Чого він отак, одразу все проявив? Без слів, одними очима, порухами безмовних губ, лицем, що мов місячне сяйво серед ночі (ночі душі?) стало випромінювати…

Те все мало не одразу проявитися…

Те все… Чого його не тилько вона, а й Тоня одразу відчула…

Сестри проплакали цілу ніч. Безмовно. Без сліз. Уперше в різних кімнатах.

А під ранок Софійка не витримала, встала, пішла до Тоні. Лягла поруч, притулилася. Тоня не відштовхнула, вони обнялися, як колись у дитинстві, мовби геть по-дитячому почали цілуватися.

— Я відмовляюся, я вже відмовилася од нього, — прошептала Соня.

Вранці вони обоє встали мовби новими. Поглянула Софійка за вікно й скрикнула:

— Сніг… Глянь, Тонечко, випав сніг!

— Сніг… Справді сніг, — прошептала Тоня.

— Ти ж не бачиш… Поглянь, яке все біле довкола.

— Я відчуваю, — сказала Тоня.

Вона підвелася й теж підійшла до вікна. Земля, сад — все було білим-білим. Казковими, мовби вирізьбленими, віти дерев у садку. І все чистим-чистим, аж святковим.

— Це неспроста, — прошептала Тоня.

Цей ранок приніс їм примирення й новий стан душі.

Та зима тривала й життя тривало.

Вдень прийшов Зенько й без слів почав помагати одгортати сніг. Софійка лишила їх удвох, пішла до хати, сіла на лаві, прихилилася до стіни й кусала губи. Аж кров на них виступила.

Тоня і Зенько стрічалися цілу зиму. З настрою сестри, коли та верталася з побачень, Софійка відчувала — Зенько не пропонує одружуватися. Тоня силувано усміхалася й розповідала, які ніжні слова він дарує.

— Ми чекаємо весни, — якось сказала Тоня.

— Навесні все зміниться, справді, — відповіла Софійка.

Навесні, коли першими, як звично, зацвіли сливи, вернувшись з вечірньої зустрічі, Тоня не ввійшла, навіть не вбігла, ввірвалася до кімнати, де Софійка вишивала рушника.

Її крик пролунав різко, мов прогримів перший весняний грім.

— Ти чуєш, що він мені сказав? Чуєш, що він сказав, сучко?

— Що? — відказала Соня помертвілими губами.

— Він просить у мене дозволу сказати тобі про свою любов. Дозволу… — Тоня задихнулася. — Щоб я йому дозволила женитися на тобі. Ти чуєш? Чуєш… Думав, що любить мине, а полюбив тибе, сучко… Просить дозволу! — Вона кинулася до сестри, стала трясти її, бити по щоках, а потім знов трясти, дряпати лице.

Софійка не боронилася.

Хтось незримий мовби насипав їй у душу солодкого цукру впереміш з гірчицею. Вона ковтала ту суміш, майнула думка, яка ж вона щаслива й нещасна. Нещасна й щаслива.

Мовби дві Софійки в одній.

Дві в одній і поруч сестра.

Коли сестра трохи заспокоїлася, то сказала:

— Щоб я тибе більше в цій домі ни бачила. Забирайся, їдь куди хоч. Ни можна удвом нам тут жити.

— Ни можна, — прошептала Софійка.

Через пару днів вона справді поїхала. У голови колгоспу якось випросила дозвіл на виїзд, сказала, що вельми хоче вчитися в ремісничому училищі. На швачку. На вишивальницю, читала про таке в газеті. Хочеться їй вишивати, одпустіть, дєдьку Федосю. Вона й справді добре вишивала.

Голова глянув на її згорьоване, подряпане обличчя й щось певно відчув.

71