Діва Млинища - Страница 69

Навесні сорок п’ятого сестри лишилися самі. Мама Марія, відмучившись майже п’ять років, відійшла тихо, уві сні. В останні роки між стогонами, коли тіло, яке все більше ставало схожим на велику білу гору, відболівши, трохи затихало, Марія думала про велику милість, яку їй послав у цім житті Всевишній, — чоловіка і старшу дочку. Чоловік не тільки покохав неї, а й дав відчути себе майже панею, котрій заздрило жіноцтво цілого Млинища. Дочка проявила себе святою — ця ще дитина (правда, з кожним роком росла й міцніла) не тільки вела ціле господарство, а й з ніжною самовідданістю доглядала матір — годувала, мила, обмивала пролежні, які все більше давали про себе знати, кликала, коли тре було, котрогось із сусідів — дядьків Івана, Корнила чи Петра, щоб ті помогли перевернути важку жінку. Кілька разів помагав і Зенько. Марія могла хіба покласти руку на доччину голову й дивитися з вдячною мукою на лице, що випромінювало, як їй іноді здавалося, якесь дивне сяйво. Іноді Марія думала, як багато клопоту матимуть люди, а головне — дочка з неїним великим тілом, коли вона помре. Якось вона згадала оповідь про Діву Млинища, котра з’являлась рідко, але у вирішальні моменти, й почала, помолившись, просити тую Діву аби… явилася по її відході з цього світу й перенесла тіло на могилки, вона ж, казали старі люди, могла робити всілякі чудеса.

Дива не сталося, в останню путь тіло Марії Башихи повезли на возі, хоча Діва чи доля таки помогли — в останню воєнну зиму тіло стало всихати. Тоня тримала матір за руку, їй було зимно й від того страшно, та вона подумала, що війна вже там, у далекій Германії, й Зенько обов’язково повернеться, тим більше, що коханий не на фронті, а десь у Росії, на Волзі, як писав, риє землю.

По смерті Марії постало питання — що робити з Софійкою, якій ішов тринадцятий рік. Разом з сільрадівським головою до хати прийшли чоловік і жінка з району і заявили, що мусять забрати дівчинку в дитбудинок. І тут Тоня знов виявила характер і сказала, що нікуди сестри не віддасть, що житимуть разом і вона догляне, як і доглядала раніше.

Вона тепер зувсім доросла, їй перед Паскою виповнилося вісімнадцять літ, от дядько голова Кирик може потвердити.

— То правда, — сказав голова сільради.

— В такому разі можна оформляти опіку, — сказала жінка з району.

Тоні довелося пішки сходити в селище, де тепер був райцентр, і підписати якісь документи. Правда, через місяць несподівано явилася тітка Юхимка, про яку вже й забувати стали, з чоловіком — довідалася про смерть сестри. Ходили довкола хати, прицмокували, тітка заявила, що вони доглянуть і Соньку, і Тоні в їхнім домі місце знайдеться.

— Хати нашої ви-те не получите, — рішуче сказала Тоня. — То тато неї поставив, він сюди скоро й вернеться.

— Та, певне ж, таки загинув на войні, — почала було Юхимка. — А я все таки систра і тутка тоже родилася…

Тоня схопила рогача й сказала, що як тре, то візьме й сокиру. Софійка вперше побачила сестру в гніві — очі палали, вона була схожа чи то на вояка у спідниці, чи на молоду відьму.

— Засранка, — Юхимчин чоловік сплюнув. — Ходімо, хай пропадають… А нє, то по суді одсудимо.

Під осінь Тоні таки прийшов папірець — од нової влади виклик на суд. Її чекав ще один похід — тепер до міста, бо жила Юхимка в другім районі, допит судді, де розповіла, що тітка ніколи не проживала в новій хаті, що покійна бабуся, як розповідала мама, сама поїхала до старшої дочки, коли тато взявся будувати новий дім. Суд, який відбувся ще через місяць, закінчився на її користь. Тоня йшла додому півдня й цілу ніч пішки. Їй було страшно й гірко, вона зупинялася й плакала, в лісі кричали сови, чувся чийсь стогін, та вона знала, що мусить дійти — там, удома, ждало неї любе Сонечко, а тіло зігрівав засунутий за пазуху черговий лист од Зенька, початок якого вона перечитала вже з десяток разів: «Доброго дня чи вечора, моя кохана Тонечко, моя Тонюсінька і ріднюсенька. З привітом з далеких країв, де проходить моя солдатська служба, навіки твій старшина і генерал Зеновій».

Він справді був її солдатом, старшиною і генералом, усім на світі, сам цілим світом, коханий Зенько, Зеньчик-бреньчик, як часом колись називала. Вона ждала його і мусила діждатися, хоч на неї уже задивлялися й інші хлопці, а один, Вітько Торців з другого кінця села, на два роки старший, який і повоювати встиг, через три літа навіть освідчився.

— Я іншого жду, — одказала. — Ти ж знаєш…

Тоня не ходила на вечорниці, поралася по господарству, доглядала сестру, котра пішла до школи одразу в третій клас, хоч мала тринадцять літ, а значить, скоро закінчувати семирічку. Та в ті перші повоєнні роки школи були заповнені переростками.

І ще всі роки розлуки й марудного чекання Тоня дожидалася листів, що долали довгий-довгий шлях з далекого Приморського краю. Кожен день виходила під вечір до воріт, виглядала поштарку, котру звали, як і її маму, Марусею. Поштарка частіше здалеку хитала головою, нема, мовляв, вибачєй, подруго. Та тоді — два-три рази на місяць — випадала й щаслива мить, коли її, після танцю на побажання Маруськи, долоню зігрівала тепла паперова пташка. Коли ж була на городі, листа вручала Сонечко-Софійка, бува, ще й дражнилася, помахувала здалека конвертом, а потім втікала в хату чи за хату. Листи від Зенька читали вдвох, тобто читала вголос Тоня, іноді пропускаючи окремі речення, де капосний Зеньчик писав, у які місця її (безсовісний!) цілує. Вона не знала, що листи ці її сестричка також перечитує крадькома, притому з дедалі більшим пієтетом. Зрештою, з одного із листів, зі вдячності «за добрі слова Соні», старша сестра довідалася, що Софійка-Сонечко сама написала Зенькові.