Діва Млинища - Страница 60

К оглавлению

60

Матвій помовчав, а тоді сказав:

— Чого ж не розуміти… Я ни бив неї николи… Хіба шутком, як довгарала чєсом…

— Тоді до побачення.

Коли вчителі вийшли, Матвій тупнув ногою.

— Сука! Сучище! Поріддє прокляте салдацьке! Я вам ще покажу! Угрожати мині будуть!

Він вилетів надвір, спинився й раптом зрозумів, що світ обвалюється. Його світ. Що надто низьке небо, надто чорне. Як же могла вчитися цяя підла дівка, що він не знав… Матвій дико заревів з розпуки.

Рішив піти до Петра Кузьового, у того завсіди найдеться блєшчина самогонки.

Того вечора Матвій вперше в житті напився по-чорному — спершу з Петром, потім в іншій компанії. Йшов додому, хитався, світ був геть темним. Бурмотів погрози, що зараз він їх так відлупить, цих проклятих сук, що на все життє запомнять, у ногах повзатимуть, прощення проситимуть, плювати йому на теї вчительські погрози. Пику, казав, наб’є той хирляк! Ха! Та він три таких заткне за пояс!

Матвій раптом побачив себе на коні. Він вершник і наїжджає на того вчителюка. Кінь ірже і він, Матвій, починає мовби іржати. Ні, то він сміється. Зараз, отак сміючись, зарубає цього хирляка. А де ж його шаблюка? Чого хитається під ним кінь?

Переходячи в той момент поламаний міст через Мережку, Матвій не втримався й полетів донизу. Він ударився головою об камінь і втратив свідомість. Якби знався на медицині, то зрозумів би, що перед тим пережив після почутого од дочки гіпертонічний криз. Пиятика ще підвищила тиск, а падіння й удар головою об камінь довершили справу.

Його побачили вранці пастухи, які виганяли худобу на пашу. Марися протремтіла цілу ніч не в хаті, а в хліві, а Ліда сховалася у клуні в сіні.

У райцентрі, куди доправили непритомного Матвія, лікарі констатували обширний інсульт.

Лікування спершу в районній, а потім і в обласній лікарні нічого не дало. Матвій лишився паралізованим, безмовним. Доглядала його Марися. Годувала, раз на тиждень мила. Рідко коли вимовляла яке слово.

Ліда, коли верталася зі школи, теж годувала батька з ложечки кашею і… розповідала про навчання в школі, про уроки, про те, що задавали додому. Не могла втриматися од цієї своєрідної помсти.

Ліда розповідала, що стала відмінницею. Що хоче цим порадувати таточка. Що обов’язково поступатиме в педінститут, а може, й у столичний університет.

Матвій дивився, але не ненависним поглядом, а теплим, що просив жалю. Часом щось мичав. Тремтів ледь помітно.

Навесні Ліда якось сказала:

— Все, більше розказувати не буду. Досить, віддражнилася. Пробач, якщо можеш.

Матвій замичав, лице його перекосилося, ледь-ледь затрусилося тіло, а з ока витекла сльоза.

І Ліда раптом зрозуміла — він… він просить, щоб розповідала.

Прожив Матвій ще цілих десять років. Мав міцне серце. І ще мовби щось, що тримало його на світі, хай і в такому безпорадному стані.

Уже десятикласницею Ліда вперше сказала, що вона сама помиє батька.

Помила, не відчуваючи огиди. Ані жалю до висохлого тіла. Мила старанно і розповідала, що в неї є шанс отримати золоту медаль. Правда, щось у неї йде трохи не так. До одних предметів більший інтерес, інші мовби перестає розуміти. Цікавлять дуже українська мова й література. Ну й нехай, філологія — теж потрібна наука. Матвій мовби схвально промичав.

Вона таки стала студенткою. І коли приїжджала додому, мама Марися казала, що бачить, як її жде батько. З батькового вигляду Ліда розуміла — справді чекає.

Коли розповідала якось у черговий приїзд про навчання, мати промовила, що здається — батько хоче, щоб Ліда зновика його помила.

Що Ліда й зробила. Коли вже вдвох витирагунили після купання це геть висохле не тіло, а тільце, на ліжко, батько раптом замичав, затрясся. І… підняв руку. Ліда зрозуміла — просить подати свою. Вона подала — і Матвій неймовірним зусиллям дотяг її руку до своїх губ і поцілував.

ІІІ
Сім любовей

17. Сім’я Бройчика

«Без мене мій народ не повний», — класик мав рацію, коли писав це.

Млинище ж буде неповним без кількох колоритних персонажів і любовей. Чи кохань, якщо хочете.

У них — його сіль. Було й більше, але розповімо про сім. Точніше, про сім історій.

Почнемо з Бройчика, бо без нього Млинище усохло б, як сказав один місцевий гострослов. Та ще гострішим на слово був сам Бройчик.

Мабуть, не тільки на Млинищі, а й в усіх Загорянах, не було більшого й насмішника, як Іван Бройчик. На його язик, справді гострий, мов бритва, та ще й обліплений колючками, ніхто не хотів потрапляти. Він міг дати нібито непідхоже, але в’їдливе вуличне прізвисько і воно прилипало до людини, як реп’ях, навіть гірше. Так, до прикладу, Гриць Чоботан, який мав до цього прізвисько Беземський, як називали і його батька, став Зайчиком. Гриць був високим, дужим, але таки полохливим. У парубоцькі розборки не встрягав, майже завше відходив набік, бурмочучи при цьому:

— Ви-те, хлопці, тихіше, ладком.

— Ну, Зайчик наш зновика за корчем сховався, — сказав якось Іван.

І Гриць став Зайчиком. А коли він почав пред’являти до Бройчика претензії, мовляв, ну зовсім не підходить йому ця нова вулична кликуха, бо й статурою, і ходою, і мовою вдався не мовчазним, Бройчик сказав:

— Та ти на сибе поглєнь… Такий великий, добрий, пухнастий. Ну геть Зайчик!

Худа, як трясця, Ганна Крицька стала Шкваркою. І в Івана готове пояснення:

— Та шкварку, як ото з доброю шкіркою, то й посмоктати мона, ліпше, ніж з’їсти одразу, — і ще й підморгнув капосно.

60