Діва Млинища - Страница 36

— Я берегла себе для тебе, — сказала вона.

З жахом прогнала думку, яка несподівано завітала. Вдарила, мов блискавка: «Твоє кохання прийшло сьогодні вранці». Вона поглянула в бік саду, до якого підходили. По ньому вони бігали, таких двоє, таких різних дітей. Ховалися за деревами — грали в хованки. Остап мусив її не знаходити, так вона бажала. І тоді, торжествуючи, виходила йому назустріч.

«Хай швидше прийде і мине той вечір, — подумала. — А завтра вранці ми поїдемо. Навіть сьогодні. До міста можна доїхати за годину, якихось півтора десятка верстов. Так і зробимо».

Остап прийшов, коли сонце востаннє обціловувало в саду ще зелені яблука. Але… Разом з ним до дачі вступила миловида, ледь нижча за хлопця дівчина. Цього разу Остап був зодягнутий у білу святкову сорочку й білі полотняні штани, на ногах мав постоли, але з халявами, наче плетені чоботи. Дівчина, зовсім юна, на пару літ молодша за Остапа, зодягнута теж у святкову білу сорочку, тільки вишивану, так само вишивана в поясі й по боках спідниця, а в довгу (довжелезну) важку косу заплетені червона й блакитна стрічки. Обоє поклонилися перед ґанком.

Остап сказав:

— Спаси вас Біг, ваші ясновельможності.

— Спаси Біг, — швидше проспівала, ніж проказала дівчина. — Доброго здоровля.

— І ми привєствуєм, — відповіла Ліо-Неллі.

Остап простяг кошика, що тримав у руці, зняв з нього рушника.

— Тутика молоко, і сметана, і сир, і курку з півнем я зарубав. На дорогу буде.

Як прийняла Ліонелла кошика, подякувала, передала Одарці, Остап взяв за руку дівчину з косою.

— А то Тетянка, моя суджена. Ми уже заручені, пусля Покрови й весіллє має бути. То ми й прийшле, щоби ваша ясновельможність… ваші ясновельможності поблагословили, якщо буде на те ваша воля.

— Якщо буде на те ваша панська воля, — мов луна, повторила дівчина.

Сказала вона це з якоюсь такою обеззброюючою усмішкою, що Ліо-Неллі й собі мимоволі посміхнулася. А тоді відчула, як їй засмоктало під ложечкою, мовби їсти одразу захотілося (цей сир, сметану, курку з півнем одразу), а тоді стало бракнути повітря. Ліо-Неллі відчула: його, повітря, цей вечір, сонце, що от-от сховається остаточно за обрієм, — все те висмоктує ця дівчина з косою, зі світло-сірими, ледь-ледь голубуватими очима. Їй захотілося крикнути так, щоб почуло все село: «Вона відьма!» Але вона не крикнула, натомість сказала, зволоживши язиком піднебіння, звісно, російською:

— Что ж, ми вітаємо. І, звичайно, поблагословимо. Ти вибрав собі хорошу наречену, Остапе.

— Дєкую, — прошелестіла Тетяна.

— Як це у вас робиться? — звернулася Ліонелла до служниці.

— Та обнаковенно, — сказала Одарка. — Обнаковенно, як у людей. Перехрестіть, я зара ікону винесу.

Вона винесла давню ікону, яка зберігалася на дачі, дала в руки своїй хазяйці. Ліонелла невміло перехрестила — спочатку Остапа, потім його суджену. Зрозуміла — треба ткнути обом цю ікону, хай цілують. Вони й поцілували. І припали по черзі губами до її руки. Колись зі сміхом вона змушувала слугу цілувати ті руки і навіть черевички. Але тепер, коли його гарячі вуста торкнулися її довгих пещених пальців… На мить наче кольнуло шкіру, легко-легко.

«Нічого не сталося», — подумала Ліо-Неллі.

Треба було щось сказати. І вона вимовила дерев’яними вустами:

— Счастлівой вам жизні. І много дєтєй.

— Дєкуємо, ваша ясновельможносте, — відказали вони по черзі.

Потім благословив граф.

Ліонелла хотіла сказати, щоб Аристарх приніс вино — такий випадок! — та подумала, що те буде зайвим. Пани — вищі істоти в очах цих селян, ті, хто покликаний благословляти, не спускаються з небес, щоб пити вино з простими смертними.

Ліо-Неллі звеліла Одарці принеси коробочку, ту, що стоїть у шафі-серванті в її спальні. Тоді сказала: «Я сама», — і метнулася всередину. Коли діставала ту коробочку, у неї тремтіли руки. Враз відчула — їй хочеться кинути цю багато інкрустовану коробочку, впасти на цей килим, заплакати, заридати, забитися в істериці.

«Я тільки дівчина, жінка, — подумала. — Що знають ці двоє про любов?..»

Вона була жінкою, яка щойно поблагословила на щасливе життя з іншою свого коханого.

Свого коханого?

Який жах! Яка очевидна ганьба для графині Тальміоні й майбутньої графині Долганової.

Треба було дограти виставу й вона дограла. Винесла прокляту коробку й дістала з неї два золоті хрестики. Їх колись лишила тут мама Марія. Хотіла забрати, та вирішила зробити це, коли дачу продадуть. Навіть коли приїжджали ті, хто орендував дачу, хрестики лишалися на місці. Навіщо? Для того щоб одягти на шиї двом, яких хотіла б убити, змусити зникнути з цієї землі? Виходило, що так… Чому мама, яка прагла позбутися дачі, не забрала хрестиків? Учора, побачивши цю коробочку, подумала, що настав час це забрати…

Вчора вона не знала, що в Остапа є наречена, суджена (ха-ха, яке слово)…

Винесла коробочку, відімкнула, дістала хрестики. Сама одягла — спершу Остапу, потім його коханій.

— Ось і все, друзі мої, — сказала. — З Богом.

Так, вона проганяла їх. Проганяла геть зі свого життя. Розмова, яку заготувала для Остапа, була не потрібна. Як і спогади. І ще щось, якесь диво, на яке потаємно сподівалася…

Невже він привів цю прокляту дівчину, щоб насміятися?

Він, який не став ні слугою, ні другом…

Він, що зник з її життя й виник хтозна з якої підсвідомості, таємних думок і бажань. Забутий проклятий хам…