Діва Млинища - Страница 32

— Ти сердишся на мене, сердишся, сердишся, я така, така, така! — Ліо випалила це Остапові наступного ранку.

І далі вдарила його кулачками в груди.

Сказала, що й він може її вдарити.

Що далі не вимовить до нього і слова.

Вона його обмовила, але вона все одно графиня, а він слуга.

Слуга, який не став другом.

Може її ненавидіти й зневажати, але мусить служити. Тим більше, вона знає — про те, щоб він служив, просив його батько, так, вона знає.

— Неправда, — сказав Остап, у якого по спині пробіг холодок, а під пахвами цівки холодного поту. — Ти сама хотіла, щоб я лишився. Сама, чуєш?

— То й що? — Ліо-Неллі взялась руками в боки. — Що це міняє?

— Нічого.

Остап це вимовив спокійно, ніби байдуже.

— Нічого? Зовсім нічого?

Враз Остап побачив, як її очі закочуються, вона заточується, от-от упаде. Підскочив до неї, схопив за плечі, прошептав:

— Тихо, тихо, я зараз…

Ліо-Неллі похилилася на нього, Остап став міркувати, що ліпше — покликати когось на допомогу чи самому спробувати занести в покої?..

І враз почув голос дівчиська:

— Правда, моє волосся гарно пахне?

Різко відхилився й зіткнувся з її диво-очима (графиня Марія казала — небесні). Вони сміялися. І стали втягувати в себе. Наче два вологих смоктальця чи блакитні ямки. Остап відвернувся, легенько відштовхнув її.

— А в мене справді крутиться голова, — сказала Ліо-Неллі. — Я можу впасти…

— Ти зараза, хоч і графиня! — сказав голосно Остап і пішов від неї.

За його плечима враз почувся сміх, все дужчий — спочатку мов один, потім два, а потім п’ять чи й десять дзвіночків.

«Чого ти смієшся?» — хотів спитати.

Хотілося озирнутися. Подумав, що побачить іншу дівчинку. Не таку свавільну, не таку незрозумілу. Бо та, яку він вважав спесивою панночкою, від якої нудило, яку не любив, більше того — ненавидів, наче кудись відпливла.

Дівчина за його спиною просто сміялася.

Сміх цей прищемили двері, Остап ішов довгим коридором, потім залою, сам. Враз йому захотілося спинитися й почекати. Почекати Ліо. Ліо-Неллі. Що ще там вона вигадає, щоб сказати?

Стояв і чекав. Почув, як відчинилися двері за спиною. Відчинилися й різко зачинилися. Грюкнули. Побачила його. Бридка й свавільна. А волосся неїне й справді пахло чимось незвичним. Ліпшим навіть від того запаху, коли мама, як сестру в кориті купала, кидала любисток і м’яту. Пощо йому той запах? Мо’ піти назад?.. Подивитися, чи не стоїть за дверима? Ні, не піде.

То трапилося ранньою весною. А влітку Остап знову йшов сільською вулицею. Ліо-Неллі сказала на прощання:

— Ти сам попросиш, щоб ще рік бути у нас…

— Ні, — різко видихнув Остап.

— Ні? Тоді ти мене ніколи не побачиш.

— То й що?

— То й що? Огидний хам… Я бачила, як ти дивився на мене цієї весни… Влітку…

— Дивився, — сказав Остап. — Бо ти дуже гарна… Вельми хороша… Тико мух багато в голові…

— А в тебе… В тебе тарганів… І бліх… Фе… І в хаті у вас, напевне, повно бліх…

— Мені зовсім не хочеться обіжатися на тебе, — сказав Остап. — Дєкую.

— Ха! Він дякувати вміє, — вимовила вона з притиском.

— Ти нам, щитай, подарувала коня, корову, землю. Ну й плуга на додачу, — Остап засвистів.

Та йому було на душі зовсім не радісно. Чогось не радісно. Що сталося за цєї два роки? Дурна, свавільна і ще якась там… Бач, захотілося хлопським, мужицьким хлопаком погратися… Хіба слуга може бути другом графині?

— Хам, хам, хам! — почув за спиною викрики.

Повернувся, сказав:

— Ще дєкую, що грамоти навчився…

І з глумом нахилився, помахав картузом. Трохи начеб присів.

Дівчина в білому з блакитними оборками платтячку була схожа на квітку. Квітку, що тільки починала розпускатися.

З вікна на них дивилася графиня Марія. Подумала, що треба негайно продавати цей так званий літній палац, дачу, що стала призвідцем стількох хвилювань. І ще може стати… Продавати і більше ніколи сюди не приїжджати, в це комарине, болотяне місце, хай і з доволі гарним озером. На світі є місця набагато привабливіші, де можна відпочити. Є моря і гірські озера, курорти. Місця, де не проросте, як отруйні ягоди, тривога.

11. Дві пари

Через майже десятиліття після роздумів біля вікна літнього палацу-дачі в Богом забутому поліському селі Загоряни графиня Марія Тальміоні мала всі підстави сказати своїй дочці:

— Ти в мене справжня красуня.

Ліо-Неллі (мати й досі називала її й тим, і тим ім’ям, і доньці це подобалося) стояла перед нею в розкішному білому платті (улюблений колір обох графинь) й воно на диво добре, просто блискуче відтіняло, підкреслювало жагучу південну вроду, яка вкладала штабелями до ніг Ліонелли Тальміоні закоханих молодих і не дуже аристократів, і товстосумів Росії, Італії, Іспанії, де вони недавно відпочивали. А ще Австро-Угорщини, де молода графиня минулої осені зробила справжній фурор на традиційному віденському балу, ну і Берліна, Парижа, не кажучи вже про цей холодний (бр-р!) Санкт-Петербург.

З російською столицею графиня Марія мусила миритися, бо до неї був прив’язаний її чоловік Рафаель, зациклений на кар’єрі в цій неосяжній імперії. Він усе ще сподівався та ніяк не міг обійняти омріяну посаду товариша (заступника) міністра закордонних справ. Замість неї три роки тому несподівано був призначений послом в Італію.

Граф сказав:

— Я розумію, вони (кивок угору) хочуть перевірити, чи я відданий (підкреслено) нашої імперії, чи не лобіюватиму інтересів королівства. Ха-ха, я ще й не такі рифи, не такі пастки можу обійти.