Діва Млинища - Страница 22

— Давай обвінчаємось, — сказав Панас. — Як ни мона явно, то тайно повінчаємось. Так, кажуть, навіть царі й цариці роблять. А ти ж у мене ліпша за царицю.

— Нє, — Асміне хитає головою.

— Аллаха свого боїшся? Він далеко.

— Він тримає ниточку, — серйозно сказала Аміне.

— Яку ще ниточку?

— Яка мене до мого аулу, до мого роду прив’язує.

— І де ж та ниточка? — Панас трохи сердито.

— Вона тоненька й невидима, але міцна. Як я порву неї, щось у світі не так буде.

— Авжеж не так. Сонце на заході сходити почне…

— Не… не кепікуй… Я собі килимок купила…

— Килимок?

— На якім молитися буду. Щоб мене ніхто наложницею не називав. Аллах мудрий, він їх напоумить.

Отака розмова. «Бабам рота не зашиєш справді», — подумав.

Асміне ображалася, коли називав неї «моя черкеска».

Сердито блимала очима, ногою тупнула, коли якийсь раз так назвав:

— Адиге!

— Що — адиге? — не зрозумів Панас.

— Я — адиге. Народ мій — адиге. Кажи — адиге.

Виявилося, так вони себе поміж собою називають. Ну, адиге, так адиге. Сказав:

— Адигейочка моя сердита, йди до мене. Ну йди, не комизься. Ти ба — адиге!

Ще Асміне розсердилася, навіть усерйоз нагнівалася, щось сердито на своїй мові проказала, коли дізналася, що він ще жодного листа не написав. То було, як почали в цим городі жити…

— Я не вмію писати, — сказав Панас.

Асміне зблиснула очицями:

— Ах, не умієш? Тоді я напишу.

— І як же ти напишеш? Чим?

— Найду чим. Писаря козацікого попрошу.

— Я б і сам написав. Напишу.

— Напишеш? Хіба ти грамотіной?

— Ну, не грамотний, так нашому батальйонному писарю заплачу.

— Не треба. — Асміне — блись-блись. — Я сама. Мій слова будуть ніжний. Мій слова од тебе. Ніжний-ніжний. Як твій руки до мене.

Він збагнув — хоче послати вона, але ніби від нього. Нихай.

Спитала через кілька днів:

— Як там ваш аул називається?

— Не аул — село. Дерьовня по-кацапськи.

— Ну, сьєло… Загорєни?

— Ага. Волинської губернії, Владімірського повіту. Запам’ятаєш?

— Ми, адиге, маємо хорошій пам’ять, — сказала вона.

Що там написала, що послала, не відав. Обоє ждали відповіді, довго-довго. Місяць, два, півроку, рік. Асміне сказала — ще попросить написати. Панас заборонив. Мо’ й не дійшло, а мо’ й ни захотіли одписувати. Мо’ обідилися. Мо’ той писар і не послав…

Сон тилько йому приснився. Наче пташок з рук випускає. А вони пурхають з долонь і одразу кудись зникають, ніби невидимий струмінь зливає, ци вітер, якого й не чути. Зникають і тико чути сумне ни то курликання, ни то щебетання.

Дивний сон. У казармі приснився і не міг дочекатися вечора, щоб піти, Асміне розказати. Та його, як на те, в караул поставили.

«Доля, — подумав. — Навіть сон утікає, не хоче прийти до Асміне, не хоче ще комусь належати… Чого б то… Тривожно на душі… Хоч би куди не послали…»

Ходив з рушницею, а над ним світили далекі зорі, й десь та одна, на яку Біла Діва Млинища тоді перетворилася.

Полк зрушив з місця тільки за рік до закінчення його служби — на російсько-турецьку війну.

— Я вернуся, — пообіцяв Панас.

І таки повернувся — поки дійшли морським узбережжям до кордону, війна й закінчилася, запросили турки миру, як сказав їм полковник. Радим вертався старий солдат Афанасій-Панас Терещук з того останнього в його житті походу. Дякував і Богові, й Матері Божій, і Діві Млинища їхнього за теє щастя — доля довгих двадцяти п’яти літ хоч і не вберегла од кулі, та то були тільки рани. Живий, живий, як пес живучий, старий солдатисько. І вступають вони до їхнього міста, у якім тільки-но перецвіли садки, і стоять уздовж вулиці люди, сяють усмішками дівчата й жінки, а онде його Асміне — сина за руку тримає, якому якраз у його відсутність десятий рік пішов. Панас, не питаючи дозволу, вибігає зі строю, кидається до них і високо підіймає (ого, нівроку виріс опецьок) на руках. Малий щасливо сміється, смикає за вуса, які в тата одросли.

Восени їм належало вирушити в дорогу. Асміне умовляла лишитися в цьому місті, купити хату (грошенят же трохи зосталося) і жити собі. А можна в станицю якусь поїхати, там і землею розжитися, у козаки записатися. Та Панас вирішив твердо — мусить вернутися до свого села. Хай дорога далека, та як не зимою, то до весни доберуться. Хіба даремно він довгих півтора десятки літ карту тую, де Млинище їхнє намальоване, з собою носив, як зіницю ока беріг… Хочеться йому вернутися до доми свеї, брата, сестер, а, може, й маму ще живу застати. Певно, вже й ждати його перестали, а тутечки він — ось і я, забули свого Панаса?.. Небожів, певно, назбиралась ціла рота, ось вам дєдько солдат, смикайте, як і син, за вуса.

Та чим ближче строк підходив, темніло лице Асміне. Мовби хто на нього редьки насіяв. Очі й без того темні, геть гасли.

— Чого тобі, мила моя? — питав при зустрічах Панас.

Асміне дивилася якось так дивно, мовби не впізнавала його.

— Чого тобі, любонько? — не витримав раз Панас. — Не хочеш зі мною їхати? Ну добре, останемось, якось тута заживемо.

Асміне похитала головою. І раптом її сумний погляд прояснів, став аж прозорим.

— Нє, ми не останемося, — сказала геть по-їхньому, добре за ці літа навчилася. — Ти тут з нудьги помреш, Паньяс. Твій далекий ліс, у кому рисі живуть, тебе кличе.

— Ми там, у нас, повінчаємось, раз тут ни схотіла, — сказав Панас. — Я ж давно хочу, щоб ти стала мею законною жінкою.