Діва Млинища - Страница 114

114

«Щоб тебе підняло й кинуло, сволоту», — подумав Назар про призвідця його пригод і нещасть.

Та в міру того, як він приближався до річки, злість його зникала. Її мовби поглинала втома, і ще цей світанок, що повільно, але неухильно свідчив про прихід нового дня. Втома і світанок… А серед них безмовний крик його відчаю і надії…

«Добре, живи, я не бажатиму тобі смерті, — подумав Назар. — Навіщось ти ж мав зустрітися в моєму житті…»

Наче у відповідь на його думки десь далеко у лісі прокричав птах. Невидимий і безіменний, бо чий то був голос?

Той, кому адресувалися перед тим Назарові слова, приїде до рідного села вже взимку, коли загорянські вулиці й будинки після затяжної осінньо-зимової слякоті густо присипле сніг. Ідучи засніженою вулицею, Святослав Чишук раптом подумав, що, можливо, такої білої, далекої вже зими, повертався до рідного села Панас Терещук, єдиний з перших загорянських рекрутів, який вижив у великих світових круговертях.

Він не знав про нього майже нічого і… І знав начеб усе. Як і про свого предка Луку, котрий замовив у Парижі колись карту. На ній, чи то Лука нафантазував, чи невідомий француз домалював вулицю, яка виникне у двадцятому столітті після ще більших воєн і світових катаклізмів.

Коли писав у Загорянах історію села, так, як він її уявляв, прийшов онук діда Їгона і сказав, що хтось украв ту мапу. Очевидно, якийсь незнайомий молодик на його, Святославове, замовлення… Украв із труни.

«Ось, діду, і ти захотів забрати з собою ще одну загорянську таємницю, — подумав Святослав. — Може, найголовнішу таємницю».

Виходило так, що викравши мапу, той крадій Назар врятував її од зникнення в могилі.

Святослав вирішив віддати мапу родині Терещуків, хоч і заперечував свою причетність до її викрадення. Та повернувшись до Києва, виявив, що мапа Млинища з далекого сімнадцятого століття зникла. Знову викрав той же Назар? Кому вона потрапить до рук? Спроба вияснити долю мапи в Назара нічого не дала.

«Хай буде, як є», — вирішив Святослав.

Щось було у вигляді, очах цього хлопця таке, що спинило його від боротьби за скарб, який мовби належав і йому.

І ось він знову в Загорянах. Приїхав, бо сестра подзвонила, що мама вже не може вставати. Перед від’їздом сам набрав номер Зореслави.

…Святослав другий тиждень чекав на приїзд своєї доньки. Годував маму, котра їла тепер тільки переважно свою улюблену гарбузову кашу (динькову, казала мама), ще хліб зі свіжим сиром, слухав мамині розповіді про далеке її дитинство.

Святослав слухав маму і думав, що так не зумів би прожити життя, так його любити просто за те, що воно є, так захоплюватися простими речами… Згадали і Діву Млинища…

— Не казка то, ой не казка, Славику, — сказала мама.

— Я й не кажу, що казка… Легенда…

— Нє…То небо людям підказує те, що саме їм ни може сказати…

«Як це?» — хотів спитати і не спитав.

Наче побоявся, а може, так і було.

Святослав думав про те, що своє життя поламав у погоні за примарними благами — науковим званням, яке здобув фальсифікацією історії, за квартирою в столиці, яку принесла та ж фальсифікація.

Щось прагнув потім виправдати.

Одружившись не по любові, заради тої ж кар’єри, на доньці декана, таки полюбив, закохався в дружину — несподівано, раптово, мовби в докір самому собі. Засоромився цього щастя, цього почуття й зрадив.

Йому хотілося кричати од розпачу й каяття в безсонну ніч, яка приходила, коли засинала мама, в білий безмовний простір. Найчастіше з’являлося останнім часом, пекло, мучило єдине слово: «Навіщо?» Навіщо так жив, навіщо все це довкола нього, навіщо знайшов і втратив мапу Млинища, навіщо життя, коли поруч немає Люсі, котру любив дедалі більше. Після смерті мами залишиться сам.

В один з таких вечорів, очікуючи чергової безсонної ночі, коли мама задрімала, Святослав глянув у вікно, потім вийшов надвір. Над ним дзвеніло високе, геть усіяне зорями, небо. Тут, у селі, їх у такі безхмарні вечори особливо добре видно: і планети, і далекі галактики.

«І відчуваєш бездонність Космосу, — подумав Святослав. — Справді — навіщо?»

Вийшов за хлів, стояв, вдивляючись у поле, що починалося тут, на краю села, у темний простір і зірні небеса. Хто він під цим бездонним небом?

«Боюся, що моє запитання адресоване не мені, — раптом подумав. — Не мені? Тоді кому? Богові, Космосу? Яке їм діло до мене і моїх проблем?»

Хотів уже повертатися до хати, бо вийшов тільки у светрові, й морозець давав дедалі більше про себе знати. І тут він побачив у полі білу постать. Хто б це міг бути? Постать, здається, жіноча. Хтось вийшов, як і він, подивитися на зорі? Комусь так само тривожно на душі? Піти, глянути, хто це? Може, комусь потрібна допомога…

Він уже рушив і раптом спинився. Мов блискавка, пронизала думка: «Біла Діва? Діва Млинища?!»

З усіх оповідей і легенд, які чув колись і за цей рік почув на Млинищі, найбільш таємничою і в той же час зрозумілою була Діва Млинища. Колективний витвір сільської уяви, у який, здається, тепер навряд чи хтось і вірив. Хіба старі люди, як мама. Гарна і сумна легенда про зниклу дівчину, котра час від часу з’являється, щоб допомогти людям. Чи, як повідала одна бабця, змінити їхню долю. А ще мовби символ совісті його односельчан… Здається, востаннє її бачили, коли з’явилася, щоб порятувати дитину, котру надумала загубити мати-одиночка…

Невже вона справді існує, Діва Млинища? Це ж суперечить всім реаліям… У нього теж видіння, галюцинація?

114