Діва Млинища - Страница 112

112

Він знав, на якій вулиці Таміла живе. Липовій.

— Майже як у Берліні, — сміялася вона. — У Берліні — Унтер-ден-Лінден, а в нас — просто Липова.

Розпитав, знайшов і її маленький будиночок. Хвіртка зачинена. І двері також. Марно дзеленькати у хтозна-коли причеплений дзвінок. Вирішив, що чекатиме. Та після години чекання не витерпів, направився до сусіднього будинку і в жінки, котра щось підкопувала в саду, спитав, чи не знає, де її сусідка.

— А ви хто будете їм?

— Знайомий Таміли.

— Знайомий? — жінка років п’ятдесяти приклала руку козирком до очей. — У Києві вони.

— У Києві? — він таки вигукнув, не сказав, а вигукнув.

— Так. Катерина Василівна, відколи ця біда з Тамілою сталася, біля неї. Вернеться сюди — і назад, до Києва.

— Таміла… Таміла хвора?

— Не знаю, чи маю право казати. Але раз питаєте…

Жінка зробила паузу. Назар відчув, як щось обривається всередині. І вже назад не повернеться.

— Білокрів’я ж у неї. Кажуть, якась така форма, що за границею, може, й вилічили б. Тільки грошей великих треба. А де в них ті гроші? Трохи якісь благодійники помогли, та замало…

«Чого ж вона мені не сказала?» — мало не вигукнув.

Мов у гарячці, дістався до Києва.

Щоб побачити її в тій страшній лікарні — геть змарнілу, з очима, що всміхнулися йому назустріч, — і почути:

— Вибач, я не хотіла, щоб ти мене такою бачив.

З того дня він почав свою нову боротьбу за Тамілу. Напозичався грошей — гривень, доларів, євро — у кого тільки міг. Найбільше, як не дивно, отримав у колишніх корешів, з якими налітали на всяких там дрібних бізнесменчиків. Ще якась благодійна фірма, чи як там неї, розщедрилася. За ті гроші привезли ліків з Німеччини. Та лікар чесно сказав — можуть хіба дати відстрочку.

Він брав Тамілу за руку і відчував, що найліпше мовчати. Або… Він відкрив, що йому хочеться читати вірші й записався в бібліотеку. І вчив рядки, яких колись (будь-які вірші) терпіти не міг. І читав їй.

Вона слухала, посміхалася, а він дивився на помарніле (куди ще) обличчя і думав, що втратити його, ці очі, цю слабку, але таку ніжну усмішку не зможе. Це більше, ніж втратити цей світ. А, може, й своє життя.

…Та думка прийшла несподівано, вже восени. Він знав, коли Тамілі поставили страшний діагноз, коли вона вперше дізналася, що в неї білокрів’я.

А тут, раптом зіставивши час, подумав… Мов щось ударило по тім’ю — то ж трапилося через місяць після того, як він побував у тому поліському селі й украв ту прокляту карту. Як за гроші, отримані за крадіжку, купив собі вдягачку, а Тамілі перстеника з камінцем. Невже його так покарано? Страшною хворобою коханої дівчини. Назар ніколи не задумувався — є Бог чи нема? Міг і сходити з батьками до церкви, наприклад, щоб освятити паску. Стояти було нудно і він чекав, коли ж закінчиться церемонія і можна буде розговлятися, хоч, власне, й не постив ніколи. Таміла якось повела його до католицького костелу. Грав орган, якоїсь миті він відчув, що на нього накочується потужна хвиля не чуваних раніше звуків.

— Тобі сподобалося? — Таміла спитала це вже після концерту.

— Так, — відповів цілком щиро.

Тепер він сходив до церкви, найближчої до їхнього будинку. Слухав спів, дивився, як хрестяться люди, і собі невміло хрестився. Намагався пригадати якусь молитву і не зміг. Навіть у словах «Отченашу» заплутався. Попросив Бога, аби той поміг Тамілі.

Та після тих відвідин церкви, не зразу, а через кілька днів, почало й наростати те відчуття — його, Назарової, вини в тому, що сталося з Тамілою. І чим далі, тим більше росла певність — він винен. Не тільки украв річ, цінну саму по собі, а й украв у мертвого, із труни. Як виправити цю вину? Дійшов, зрештою, висновку, що є єдиний вихід, спроба, яка може допомогти, — повернути карту.

Але як це зробити? Як? Найперше потрібно було отримати її самому. У пана професора чи хто він там. Не віддасть. Але й якби вдалося розжалобити чи переконати, звісно, затребує назад суму за ту мапу. Назар був і так по вуха в боргах. Лаврик, тобто Вітя з колишньої компашки, натякав, що тре віддавати півшматка, тобто п’ятсот зелених. Іншим теж мусить віддати. Боявся, що не уникнути розборок. А мо’, й ховатися доведеться. Позичати ще при таких обставинах не випадало. Лишалося одне — знову красти. Тепер з квартири пана історика. Що Назар і зробив. Довелося для цього марудного діла позичити відмички й вистежити, коли пан професор буде на лекціях.

Назар так і вчварив. Допоміг маленький лазерний апаратик. Поморочившись, двері таки відчинив. Шукати надто довго не довелося. Омріяну карту-голубоньку знайшов у шафі, в альбомі з фотографіями. Сліди були ліквідовані. Пан професор спробував було поткнутися з претензіями-підозрами, але Назар засміявся у вічі:

— Що, і у вас потягли?

На погрозу, що буде заявлено в міліцію, засміявся:

— Може, заодно й повідомите, хто замовляв мені ту бісову карту?

З того, як пан замовник зам’явся, зрозумів — не стане ризикувати своєю професорською (чи якою там) репутацією. Вислухав ще погрози. І почав готуватися до поїздки в село. Думку — просто віддати мапу — відкинув. Хтозна, як зреагують. У ліпшім випадку матимеш по мордасах, а то й по ребрах. У гіршому — здадуть ментам. Посилати поштою? А раптом не дійде? Так міркував Назар. До того ж було невідомо, як тим скарбом розпорядяться син і онук. Швидше за все, продадуть або залишать в себе. А дідок заповідав поховати мапу разом з ним.

Назар відчував — тільки коли той шматок шкіри лежатиме разом з дідом Їгоном під землею, у нього є якийсь шанс. Шанс від вищих сил на порятунок Таміли. Доведеться їхати і розкопувати могилу. Іншого виходу не було.

112