Діва Млинища - Страница 108

108

Так і жили. І донедавна Назар не уявляв, як це життя можна змінити, та й не вельми хотів міняти. Життя котилося колією, яка хоч і скрипіла під вагою щоденних проблем, та все ж дозволяла їхній сімейці сяк-так триматися дороги.

Так було до того зимового дня, коли він побачив тих дівчат з дивними не то сумочками, не то футлярчиками в руках. Він ішов їм назустріч, дівчата розмовляли про щось своє, він вловив слова «мелодія», «камертон», ще якісь, подумав: «Музичні фіфочки», — проминув і… І раптом спинився, розвернувся, подивився услід. Коли наближався до них, то зирнув на них, по вищій ковзнув поглядом та й усе. А от менша на зріст… Її худеньке лице мало риси трохи ображеної не дівчини, а дитини, а великі очі, коли на мить зустрівся з ними, мовби про щось його запитали. Про щось таке, що хотіли дізнатися тільки в нього.

«Симпатична мордашка», — подумав, коли розминувся.

«Чого я став? — подумав уже, коли не знати чого завмер на місці. — Що вона хотіла спитати?.. Дурня якась…»

Раптом відчув, що йому хочеться за ними йти, за цими «музичними фіфочками».

Не за ними, а за тою меншою, у якої і сумочка-футлярчик в руці була меншою.

Йти… Не з’їдять же його, не вкусять, він же ніколи не боявся навіть таких культурних дівуль.

І Назар пішов. Кпинив з себе, дурного, але простував далі. А що вони пленталися поволі, то незабаром майже наздогнав.

«Дудка там у неї чи що…» — подумав.

Вони, певно, відчули його ходу. Бо вища озирнулася. Раз і вдруге. За другим разом він спинився. А потім рушив, бо смішно було ставати живим стовпом.

За третім озиранням дівчата почекали, щоб він став зовсім поруч.

— Послухайте, — сказала вища. — У нас нема чого красти. Ми музиканти, тут у нас інструменти. У мене — скрипка. А в Міли — взагалі кларнет. Скрипка в мене не від Страдіварі, навіть не Аматі. У нас на такі ще немає грошей і навряд чи будуть. Все?

— Чого ви рішили, що я злодій? — Назар вимовив це ображено й трохи дратівливо.

— Бо ви ув’язалися явно за нами.

— Справді, Клемо, чого ти ображаєш людину? — озвалася нижча.

І нарешті повернула голову. Назар побачив, що обличчя в цієї, другої, зовсім не дитяче. Воно мовби подорослішало за цей десяток хвилин, відколи він ішов за ними. Тепер це доросліше обличчя питало саме в нього, Назара, чому так сталося? Назарові уперше в житті прийшла до голови така дивна думка. Чому прийшла? І раптом він подумав ще дивніше: тому, що віднині йому належить — саме йому — шукати й знайти відповідь на це запитання.

Він, звісно, не знав, не підозрював, що такий стан і називається закоханістю, що він в одну мить перетворив його зі звичайного київського хлопця, прямо сказати б — балбеса, колись судимого за крадіжку, на філософа за сутністю думання.

А тоді він просто сказав:

— А може, я хочу запросити вас…

— На сто грам? — та, що звалася Клемою (чудернацьке ім’я), не дала договорити й не приховувала іронії.

— Ні. На каву.

— Отже, чувачок не хоче пограбувати, а просто банально клеїться. Яка радість, правда, Тамочко? Але от біда — ми кави не п’ємо.

Назарові хотілося вже вбити цю довготелесу насмішницю.

Пізніше, на тій же каві в маленькому барі, Назар дізнається, що звуть її Клементиною, а її подругу — Тамілою. Ось що означає «Клемо» і «Міло», «Тамочко». Втім, Таміла теж називала подругу Томою.

Тоді ж Таміла сказала:

— А я б випила кави.

— Взагалі-то на дурняк можна, — несподівано згодилася її подруга.

І ще він дізнається, що обоє навчаються в музичному коледжі, Клементина буде (вже є) скрипалькою, а Таміла — кларнетисткою. Отака дивна в неї професія, є такі, виявляється, на світі навіть у час, який Клема назвала диким капіталізмом. А ще вона спеціально сипала музичними і ще якимись там термінами, відверто знущаючись над несподіваним пригощальником-залицяльником.

Ні, він у спогаді чомусь змістив дві їхні зустрічі. Бо першого разу Назар не повів їх на каву. Причина виявилася ще банальнішою за бажання підклеїти їх — у нього того дня при собі не було грошей. Хіба якийсь дрібняк, якого не вистачить і на три чашки кави, а до кави ще ж належало щось узяти, так він уважав. Коли він це пригадав, своє безгрошів’я, то зробив ганебний вчинок, ганебніший навіть за ті його пару дрібних крадіжок, на четвертій з яких він попався. Він уловив момент і кинувся під арку між двома найближчими будинками. А далі розчинився у чужому старому дворі, переконаний, що ніколи в житті більше не побачить цих музичних дівуль. Перед якими так зганьбився.

Але було щось більше за ту ганьбу, що змусило його через два дні знову прийти на ту саму вулицю, вирахувати, звідки могли дибуляти, швендяти Клемочка й Тамочка. Так дійшов до музичного коледжу. І почав стовбичити напроти виходу, згораючи від пекучого сорому, але пересилюючи себе. Того дня ні в одній, ні в другій групці, котрі з інтервалами вивалили із занять, Клеми з Тамою не виявилося. Мусив прийти вдруге, наступного дня. І таки діждався їх.

Були в тих самих, не вельми дорогих куртках, і тих самих чобітках: Клема в червоних, а Таміла — темно-коричневих.

Клема тільки глянула на нього презирливо, навіть з огидою, як могла, і схопила подругу за руку:

— Ходімо, Міло.

Назар не відстав.

Почув:

— Ну чому до нас клеяться тільки якісь малахольні?

— Я не малахольний, — відповів і пішов поруч з ними.

— А хто ж ви? — спитала Клема. — Ми покличемо міліцію.

І він сказав, що покинув їх тоді, позавчора, чи коли там, бо виявив — у нього немає грошей. Тому й ганебно змився. Просить вибачення, але…

108