Діва Млинища - Страница 104

104

Була в Святослава й активна рухівська діяльність. Навіть депутатом Київради побував. Та відчув — то не його. Не вмів, як належить, розпихати ліктями конкурентів, інтригувати, не міг і бізнесом, як слід, займатися. Прогорів раз і другий, коли пробував організувати маленькі фірмочки. Лишалося викладання історії двадцятого століття, на якій спеціалізувався. Наука. Наукові пошуки. Тут теж не ладилося. За десять років написав п’ять статей. Якраз по статті за два роки. Теми були відомі і уже вивчені до нього. Він прагнув нових тем і нових досліджень, а їх не було.

І ось доля, доля чи пан випадок послав йому цю карту, мапу, мапу, мапу з давнього часу, ще сімнадцятого століття. Її належало розгадати. У Святослава знову прокинувся інтерес гравця. Але водночас це був інтерес історика.

Насамперед потрібно було отримати мапу-малюнок у постійне володіння. Коли вернувся додому з лабораторії, майнула думка: «Може, сказати, що цей шматок шкіри десь загубився?» Та зрозумів, що хитруватий (а хитрі завжди підозріливі) дід Їгон не купиться на таку версію, не повірить. Запідозрить обман. Розкаже в селі. Святослав дорожив репутацією серед односельчан. Не вистачало тільки, щоб його — поважного науковця, доцента, кандидата наук — вважали банальним обдурювачем, крутієм, злодієм. Вирішив спробувати викупити мапу в діда.

Подумав — як би йому зараз пригодилася підтримка Люсі. Вона вміла вчасно порадити й підтримати. Авжеж. Та дружини поруч не було. І невідомо, де вона зараз, все ще формально його законна дружина. Спробував вивідати в доньки, та капосна Зірка-Славка сказала по мобільнику:

— Таточку, ти, по-моєму, вже повинен добре вивчити мамин характер. Якщо я тобі дам її адресу, я назавжди втрачу її прихильність. А я цього не хочу. Шукай сам. Якщо, звичайно, вона тобі насправді потрібна.

Святослав подумки лайнувся.

Доньку звали Зореслава, а дружину — Люсьєна. Химерні імена, а от історія в нього банальна. Як і все в його житті. Люська на момент їхнього знайомства працювала лаборанткою їхньої ж кафедри. І була донькою декана. У міру вродливою, в міру розумною. Трохи манірною, вразливою.

Хто б йому повірив, що розпочавшись з банальної ж інтрижки — так, так, так, хотів лишитися на кафедрі столичного вишу (тоді ще казали вузу), — їхні взаємини закінчаться не тільки одруженням, ростом його кар’єри за допомогою тестя, а й поступово дедалі більшою його закоханістю в Люсю-Люсьєну. Яка поступово, крок за кроком, позбавлялася манірності, рис великосвітської левиці, що почали було намічатися, а ставала відданою, турботливою дружиною, що заглядає йому у вічі й рота, згідна виконувати всі його забаганки. Він не тому полюбив її, що відбулися ці зміни, а тому… А тому, що полюбив, покохав, бо виявив, що вона одна така в цілім світі, що ні в кого не має такого повороту голови, усмішки й голосу, такої здатності вгадувати його настрій та розраджувати при неприємностях. Вона перевелася з кафедри у ліцей, бо відверто сказала, що наука не для неї, що це була забаганка батька.

Був присуд, вибір долі, який їх познайомив.

Іван Платонович давно вже не декан.

Вони навіть не вітаються.

Яке це має значення.

Має значення те, що Люсі немає поруч.

Та його інтрижка зі студенткою — то була помста самому собі. Спроба позбутися влади й почуттів до дружини, запізнілого кохання. Дідько його знає, зрештою, що то було.

Люся сказала:

— Я ні про що не шкодую. Я тебе кохала і, здається, все ще люблю. Ти ж лишився теж самим собою…

— Неправда! — вигукнув Святослав. — Я не знав, що вона внучка академіка Кривцова. Дурне короткочасне захоплення, тільки й усього.

— Я тобі не вірю. Все повторюється.

— Що мені зробити, щоб ти повірила і простила?

— Нічого.

Вона просто зникла з його життя.

Звільнилася з ліцею.

Донька, звісно, знала, де мама.

І батько-тесть знав.

Зате Святослав не знав, що йому робити, — вже третій рік.

А робити щось було потрібно.

Він поїхав у рідне село. Запропонував тому дідові за дивну, незрозуміло де чи звідки виниклу мапу пристойну суму в п’ятсот доларів. П’ятсот доларів! Потім збільшив ще на двісті.

Дід вперся — ні за які гроші не віддам. Йому самому потрібна ця карта-мапа.

— І що ви з нею робитимете?

— Ни знаю. Хай лежить. Як памнять.

— Пам’ять про що?

— Ну, може, про того салдата. Про наш рід. Ти, Славцю, конєшно, учоний чоловік. Тико ж я тоже вроді своє життє прожив, а ни проскакав, ни протанцював… Щось у мині проснулося. Прокинулося. Ну, як тая зернина, що десь давно лежала, а типерка проростати стала…

Дід Їгон дивився ясними очима, які ледь-ледь сльозилися. У Святославовій голові майнула дурна думка, що то сльоза давно минулого часу, який не може втрапити в теперішній. Та чому дурна?.. Він раптом побачив річку. Більшу за їхню Мережку, може, й більшу за Прип’ять чи навіть Дніпро…

Та широка, широченна ріка тихо плинула, проте так величаво й могутньо, що стало зрозуміло — її не може спинити ніяка сила.

— Значить, не продасте, Їгоне Онисимовичу?

Ще раз перепитав, хоча навіщо? Відповідь він і так знав.

— Ни продам.

— І за більші гроші?

— І за найбільші. Звиняй уже, Славцю.

— Що ж, воля ваша. Хазяїн — пан. Бувайте.

Від упертого діда він ще заїхав до мами. Привітався і попрощався. Мусив спішити. Мама не знала, що Люся зникла з його життя. Що він сам, що сам-один на світі, який усе розширюється. Для неї він був сином, котрий багато досяг у житті. Якого в селі називали паном професором.

104