Діва Млинища - Страница 100

100

— Для щастя. Нашого щастя.

Діти роз’їхалися по світах в пошуках цього самого щастя — це закономірно. Але навіщо проклятий рачисько спалив її всього за місяць? Казала, що трохи поболює в спині, мабуть, знову дає знати хребет, остеохондроз, а виявилося — рак спинного мозку.

«Навіщо?!» — скільки б не кричав — уголос чи безмовно — не допоможе.

— Добре, що ти не морочився біля мене, — останні її слова.

А вони питають, чого він п’є…

Ще десь є пляшка і не одна. Сам навчився гнати самогонку. Теж поезія. У змійовику, у краплях, що починають падати, доки не потече пекуча рідина із дзьоба змійовика, в особливому запаху…

«Якби я був філософом — написав би трактат про самогонку, — останнє, що думає, — голова вже лежить на столі. — Написав би… трак… тат…»

Він прокинувся од грюкоту в голову. Хтось її довбав і довбав, і хотів розбити. Чим? Молотком, долотом, кайлом? Чи то вітер усе ще лютує, гримає по дахові…

Нарешті розплющив очі й зрозумів, що то стукають у двері.

«Хіба я зачинив їх? — подумав. — І чого я лежу на ліжку?»

Пригадав — заснути то заснув за столом, але вночі прокинувся й перейшов на ліжко. Впав, не роздягаючись, і знову заснув. Незважаючи на завивання вітру…

— Та зайдіть нарешті, — насилу повернув сухого важкого язика. — Скільки можна стукати…

Вони таки зайшли. Зайшли і в цю віддалену од входу до хати кімнату. Дві жінки. Старі, як і він. Одну він добре знав — його колишня однокласниця Люда, Людка, як він колись називав. Люда Сомик, живе на Козлищах, стара холостячка, що так і не вийшла заміж. З Оленкою вони дружили, а відколи Оленка померла, час од часу приходила, помагала варити їсти, часом дещо брала прати. А другу жінку не зміг пізнати.

Вона й спитала:

— Не впізнаєш, Сашуню?

Три жінки його так називали. Мама, Оленка, і… його перша дружина. Віола. Віолетта.

Його таки вдарили по тім’ю. Боляче. Мовби важким обухом.

— Ві… Віола?

Жінка ледь-ледь усміхнулася. Мовби позичала щось дорогоцінне і шкодувала, що віддає.

— Впізнав?

— Як ти знайшла мене?

Віола глянула і відвела очі. Потім знову зиркнула. Втома… Ні, в неї було інше обличчя… А якщо не Віола, то хто?

— Ось, пані Люда, — сказала Віола. — Їй дякуй, або лай…

— Вставай-но, вмийся, побрийся, — наказала Люда. — Гостя все ж у тебе. Я то, мона сказати, своя… А то — гостя все ж….

Він і вмиється, і побриється. Жінки візьмуться прибирати на столі, потім готувати чи то сніданок, чи обід, бо, як виявилося, вже одинадцята година.

«Вітер стих, — подумав Олександр. — А який був той вчорашній вітрисько…»

Пригадав, що вчора (чи то було вже сьогодні?) розкидав дрова надворі.

Пішов збирати, потім розпалював грубку. Враз відчув — біля вогню, що мовби його облизував, — йому стає затишно. І боязко. Так боязко, наче ці жінки хочуть прогнати його ж із його оселі…

«Вітер… Вчорашній вітер», — подумав.

— Певно, наробив лиха вітрисько, — сказав до жінок.

— Ага. У моїх сусідів шифер позривав, — сказала Людмила. — І дерева по вулицях та садках валяються поламані. Ти, мабуть, й не чув, як була буря…

— Звечора чув, а потім — ні…

За столом він довідається — Віолетта так і прожила все життя у Вільшанах, у тому гуртожитку, дві кімнати якого разом з кухонькою переобладнали їй під квартиру. Прожила сама, вже коли було під сорок — всиновила сина передчасно померлої колеги-вчительки, матері-одиначки. Син тепер в столиці, бізнесмен, кликав до себе, та їй уже не під силу щось міняти.

«Чому ти поїхала й привезла Віолу?» — крутилося в голові запитання до Люди, він казав щось інше, а запитання мовби заштовхував у якийсь закуток свідомості.

Доки не зрозумів — його й не треба задавати. Здогадався — Людмила поїхала тому, що якось довідалася про існування Віолетти. Чомусь якось… Знала ж, що він був одружений. Довідалася про те, що Віола живе у Вільшанах. І вирішила, що Віола зможе порятувати його — од пиятики, од туги за Оленкою, од цієї безпросвітної самотності, од його самого, чоловіка, котрий виявився доволі слабохарактерним, став топити своє горе і всього себе в горілці. Сподівалася, що в них обох збереглися досі якісь почуття. Думала про них, а не про себе? Чому? Не вірила собі чи йому…

«Мене от-от прониже блискавка, — раптом подумав. — Я, здається, нарешті зрозумів, бевзь такий, що мене кохали три жінки. Три таких різні справжні жінки…»

Він пригадав шкільні роки. Пригадав, як часом Люда нав’язувалася до них, двох нерозлучних, щоб іти зі школи додому. Як просила допомогти розв’язати задачку чи пояснити тему з історії… Він відмахувався, як від набридливої мухи. Підсміювався, бо… Бо поруч була Оленка… Потім, втікаючи од того, що наче стало звичкою, захопився Віолою… Кохала й Люда…

Він подумав: «Навіщо?»

І спинив думку. У кого він запитує? У себе, у Бога? Сподівається, що Люда почує його думки? Справді — навіщо?

Тут прийшла й інша думка: «Чи справді Віола була незнайома з Оленкою?»

Може, вони змовилися… Про що…

— Тобі полегшало після вчорашнього, Шуро? — запитала Люда.

— Вже. А коли ж Віола приїхала?

— Вчора ввечері. У мене й заночувала. Вітер завадив до тебе піти. Двоє бабів тоже посиділи. Навіть щось мугикали. Під той вчорашній вітрисько.

— А я то сам жлуктив…

— Ти один раз в житті тільки й ніс мого портфеля, — раптом сказала Людмила. — Оленці щодень, а мені тико раз. У п’ятому класі. Точно, портфель ніс. Оленка тоді грипувала, а ти зі мною йшов додому.

100